Якщо книжковий ринок для дорослих у будь-якій країні світу (як правило) пропонує ряд одних і тих самих бестселерів, то з дитячою книгою все не так однозначно. У списках авторитетних видань та важковагових медіа (типу всяких Time, Guardian, New-Yourker, ВВС) звісно ж, жодної вітчизняної дитячої книги (та майже нема неангломовних), і взагалі небагато відомих в Україні назв та імен, хіба що класика – Мілн, Лінгрен, Дал, Кіплінг. Що ж читають дітлахам у Європі та США і чи варто ставити це щось на наші полиці?
*книги у нашій підбірці розташовані у відповідності до вікової категорії – від наймолодшого (дошкільного віку) до середнього шкільного.
Ерік Карл і його «Дуже голодна Гусінь» (1969)
Про те, що жодна гусінь не має втрачати надії перетворитись на метелека
Книга-лауреат купи літературних та художніх конкурсів була продана більше ніж 50-ма мільйонами копій, що робить її однією з найпродаваніших книжок в історії. Простий текст включає елементи підрахунку, дні тижня, назви фруктів та інших предметів їжі, а також спрощено пояснює діткам процес перетворення гусені на метелика.
Отже, Гусінь прогризає собі шлях до дорослого життя. Вона вилуплюється у неділю зранку, і їсть протягом пяти днів: одне яблуко у понеділок, дві груші у вівторок, три сливи у середу, чотири полуниці у четвер, і п’ять апельсинів у п’ятницю. У суботу вона обжирається капітально – шоколадний торт, морозиво, солоний огірок, швейцарський сир, салямі, вишневий пиріг, сосиска, капкейк, кавун і тд. Після переїдання в Гусені починає боліти живіт, вона з’їдає один зелений листочок, і їй стає краще: вона більше не голодна. Вона сплітає кокон і спить у ньому два тижні, аби врешті перетворитись на різнокольорового метелика.
Американський дизайнер та ілюстратор Ерік Карл спочатку хотів написати історію про черв’яка, який все прогризав, але його видавець запропонував переписати історію, додавши їй повчального змісту.
«Дуже голодна Гусінь», третя книга Карла, стала інноваційною, адже він використав картинки у форматі колажів, а також зробив дірки у сторінках так, аби вони здавались прогризаними. Сторінки різного розміру та форми виявилися справжнім випробуванням для американських друкарень. Тогочасні технології робили випуск такої книги страшенно невигідним. Тому видавець знайшов потрібну друкарню аж у Японії, де книга одразу стала бестселлером.
Сам Ерік Карл пояснює популярність книги тим, що вона про надію. Надію на те, що з гидкої жирної гусені можна вирости у щось прекрасне і відправитись у світ метеликом. Адже дитиною ти почуваєшся маленьким і нікчемним, і часто сумніваєшся, чи виростеш коли-небудь взагалі.
З цікавих фактів: Американська Асоціація Педіатрів використовує книгу у інформаційних кампаніях просування здорового харчування в США.
Моріс Сендак «Там, де живуть чудовиська» (1963)
Про те, як справлятись з приступами гніву
Уявіть, на основі ілюстрованої книги Сендака, яка в оригіналі складається усього лише з 338 слів, створено…оперу!
Це коротка історія про хлопчика Макса, у костюмі вовка, який лякає маму тим, що він її з’їсть, у відповідь на що мама відправляє сина спати без вечері. У кімнаті хлопчика відкривається портал у світ чудовиськ, він сідає на приватний (цей елемент підкреслено у книзі кілька разів, ніхто не знає чому) корабель, і пливе на острів чудовиськ. Чудовиська так його лякаються, що проголошують королем, і вони бешкетують всі разом. Та згодом Макс розуміє, що хоче повернутись туди, де його всі люблять. Крім того, він відчуває запах смачної вечері, і кидає чудовиськ, повертаючись на кораблі додому, де його вечеря ще навіть не охолола.
Спочатку Сендак хотів відправити Макса у країну диких коней, але зрозумів, що не вміє малювати коней. Тому замінив їх на чудовиськ, яких можна було малювати як завгодно. Він взяв за основу дитячі карикатурні портрети власних родичів. Для опери (композитор Олівер Кнуссен) Сендак дав монстрам імена своїх дядьків і тіток – Мойша, Аарон, Бернард, Емілі і Циппі.
Це дуже проста книга про те, як діти висловлюють та переносять різні почуття – нудьгу, страх, комфорт, гнів, зміни в собі, дорослішання, відчуття небезпеки.
Моріс Сендак був насамперед ілюстратором. Тож особливість книги у графічному розташуванні ілюстрацій, які збільшуються до середини книги, і займають повністю всю сторінку (текст відсутній) усередині, і зменшуються до кінця історії, повністю зникаючи з останньої сторінки.
Не дивлячись на шалену популярність книги, Сендак відмовився випускати продовження, прокоментувавши це так: «Це найнудніша ідея, яку тільки можна уявити».
Ну що ж, очевидно, авторові видніше.
«Кіт у капелюсі» (1957) та інші історії Доктора С’юза
Про те, що усяким пустощам є межа
Теодор С’юз Гейзел є мегапопулярним американським дитячим письменником та ілюстратором. При тому, що його твори щиро вважаються найдобрішими, погодитись з цим важкувато. Його персонажі здатні на жорстокі вчинки, як правило не надто переймаються питаннями моралі, і проявляють явні ознаки серйозних психічних відхилень. При цьому Доктор С’юз є автором великої кількості життєствердних цитат. Можливо, збірки цих цитат могли б принести більше користі світові, аніж самі твори. Ми ж знаємо його здебільшого завдяки екранізаціям – «Хортон», «Лоракс», «Як Грінч викрав Різдво».
Загальний обсяг проданих книжок його авторства – 600 мільйонів екземплярів (60-ти книг), що робить його одним із найпопулярніших дитячих письменників в світі (про якого в Україні чули одиниці, а перекладеними українською є лише дві книги).
Його книгу «Кіт у капелюсі» дарують чи не кожному новонародженому в США. Це віршована та ілюстрована книга про двох діточок, які лишились вдома самі, і раптом до них завітав Кіт у капелюсі, який почав бешкетувати у них вдома, крім того – привів своїх друзів – антропоморфних монстрів, які вміють бешкетувати не менше. Все могло б закінчитись дуже погано для всіх персонажів, але на горизонті з’явилась мама, і Кіт швидко прибрав все, що наробив, і зник так само, як і з’явився.
Отже, діти впустили невідоме створіння в дім і дозволили йому виробляти все, що заманеться, і лише страх перед покаранням від мами змусив їх позбутись Кота і його витребеньок. Сумнівна мораль. Проте гарна рима та яскраві ілюстрації, а також невелика кількість сторінок безперечно роблять книгу привабливою в очах дітлахів.
Беатріс Поттер і «Казка про кролика Пітера» (1902)
Про те, як важливо слухатись маму
Історію про написання книги та ім’я Беатріс Поттер в Україні знають переважно дорослі, завдяки екранізації біографії письменниці «Міс Поттер» з Рене Зелвегер та Ієном МакГрегором у головних ролях, яка є гарним прикладом життя сильної жінки та історії успіху справжньої бізнес-вумен (як на початок 20-го століття).
Класична історія розповідає про те, як неслухняний кролик Пітер бешкетує у садку містера МакГрегора. Там він з’їдає багато овочів, губить по дорозі свій одяг, тікає від кота, і від самого МакГрегора, і від переїдання в нього болить живіт. Потім він повертається додому, де його ніжна матуся вкладає його спатки і поїть ромашковим чайком. Книга швидко стала популярною, і згодом Поттер написала більше історій про Пітера та його родину. Загалом, це типові пригоди антропоморфних тварин, які уособлюють характери пересічних британців і мають промовисті імена. У центрі сюжету родина Пітера – вдовиця мати і її четверо дітей – трійнята Флопсі, Мопсі, Коттонтейл і Пітер, які живуть поруч з городом містера МакГрегора, чия дружина спекла з їхнього татка пиріг.
Поттер проілюструвала книгу самостійно. На початку видавництва вимагали від письменниці більше ілюстрацій – і головне: щоб вони були кольоровими. Адже на той момент кольорові книги мали більший комерційний успіх. Беатріс не сподобались ремарки і побажання видавців, і перший тираж вона видала самостійно, а згодом роздарувала його друзям та близьким (у тому числі дітлахам Конана Дойля).
Беатріс Поттер була першою, хто відкрив комерційні можливості своїх персонажів і казок. Майже одразу після виходу перших тиражів почали випускати м’які іграшки та настільні ігри, книжки-мозаїки, пазли і навіть шпалери для дитячих кімнат із кроликом Пітером та іншими героями Поттер.
6 оригінальних книжок про кролика Пітера було продано загальним накладом 150 мільйонів екземплярів. І хоча після кролика Беатріс взялась за інших тваринок, жодна серія не змогла повторити шаленого успіху Пітера.
Шел Сільверстайн «Щедре дерево» (1964)
Про те, як важливо вчасно виплутатись із токсичних стосунків
Казка «Щедре дерево» написана у форматі притчі про любов та самопожертву, і багатьма критиками сприймається швидше як філософський роздум, а не як дитяча книга.
Дерево любило маленького хлопчика, який часто грався біля нього. Дерево (яблуня) було щасливим, коли хлопчик був поруч і воно могло йому чимось допомогти. Коли хлопчик подорослішав і рідше почав приходити до дерева, воно сумувало. Хлопчик виріс, і йому знадобились гроші, тоді дерево віддало йому свої яблука, щоб він їх продав. Через багато років дорослий вже чоловік сказав, що йому потрібен дім – дерево віддало йому усі свої гілки. Згодом вже старий чоловік сказав, що йому потрібен човен, аби попливти у тихе місце, і тоді дерево віддало йому свій стовбур. Наприкінці до пенька підійшов стариган. Дерево засумувало, адже не могло нічого йому більше дати, але старому потрібно було лише присісти. І коли він сідає на пеньок, дерево відчуває себе щасливим від цього.
Максимально проста історія отримала купу інтерпритацій – релігійну (дерево – це Ісус, який безкорисливо жертвує собою заради людей), виховну (дерево постійно потурає капризам хлопчика), екологічну (оусоблення бездумного використання природних ресурсів), феміністичну (дерево – описане як «вона» в оригіналі – образ жінки та матері, яка віддає своїй сім’ї все, нічого не отримуючи натомість); про дружбу (стосунки дерева і хлопчика – це дружба, яка є щирою в дитинстві, та згодом перетворюється на корисливу); батьківська (дерево – це батьки, з якими ми проводимо багато часу в дитинстві, а потім використовуємо їх, забувючи при цьому давати щось натомість); психологічна (дерево – це мами, які не розуміють, що їхні діти виростають: дерево звертається до хлопчика «хлопчик» протягом всієї історії, навіть тоді, коли він стариган, і потрібно давати їм більше свободи, а хлопчик – це діти-пристосуванці, які не знають міри у своїх вимогах, і ніколи не дякують); фрейдистська версія, що це книга про аб’юзивні, садомазохістські стосунки тощо. Інтерпритація автора дещо простіша, але найближча до останньої: у книзі йдеться про стосунки двох людей, один з яких постійно дає, а інший забирає.
Рукопис Сільверстайна не хотіли друкувати, адже вважали його занадто сумним для дітей і занадто простим для дорослих. Проілюстрована (на початку) у стилі мінімалізму книга вийшла з чорно-білими ілюстраціями та кольоровою (зелено-червоною) обкладинкою.
З цікавинок: памятаєте Грута (Marvel) ? Вважається, що його прообразом є саме Щедре Дерево.
Елвін Брукс Вайт «Павутиння Шарлотти» (1952)
Про те, що смерть – складова частина життя
Так, напевно, найвідоміша книга з нашого списку — дитячий фентезійний роман, номер 74 у Рейтингу 100 найкращих книг усіх часів журналу Ньюсвік, а Нью-Йоркська Публічна біблотека назвала «Павутиння Шарлотти» найчастіше запитуваною дитячою книгою, і шостою найзапитуванішою книгою загалом. До речі, це не єдиний дитячий бестселлер Вайта, адже він є автором «Стюарта Літла», який отримав не менше публічної уваги ніж «Павутиння Шарлотти».
Добра дівчинка Ферн рятує від заклання порося, називає його Вілбур, і виховує як домашню тваринку. Проте через місяць порося продають фермеру Цукерману, після чого починаються його пригоди на фермі, де він знайомиться з іншими її мешканцями, які натякають Вілбурові, що за ним врешті-решт прийдуть. Проте, серед мешканців ферми знаходиться одна неоридинарна особистість – павучиха Шарлотта, яка підтримує Вілбура, і проявляє дива інтелекту, сплітаючи на своєму павутинні слова (звісно ж, англійською), які мають переконати людей залишити порося живим. Цей феномен не лишається непоміченим і фермерський амбар згодом стає справжньою туристичною принадою. Врешті, стає зрозумілим, що фермер не вбиватиме Вілбура, а дозволить йому жити до старості. Шарлотта, відклавши яйця, помирає, та залишає своїх діточок на Вілбура, троє з яких лишаються жити в його амбарі, і стають його друзями.
«Павутиння Шарлотти» зачіпає тему, про яку не прийнято говорити з дітьми – смерть. Автор наголошує на процесі харчування самої Шапрлотти – як вона вбиває і їсть мух, на поглядах на смерть самого Вілбура (смерть – кінець всього), та щура Темплона (смерть – щось, що ми ніколи не побачимо, вона у далекому майбутньому). Поступово, читачі звикають до того, що смерть і поява нового пов’язані між собою. Протягом всього твору ми очікуємо смерті головного героя, проте натомість помирає інший.
Не дивлячись на постійну присутність цього Дамоклового меча у тексті, книга справляє дуже позитивне і оптимістичне враження. Вона про дорослішання (Ферн відмовляється від ляльок, а Вілбур приймає думку про смерть), про зміни, яких не можна уникнути, і які є природніми, про різницю світоглядів дорослих та дітей.
Чого тільки варте перше речення роману: «Куди це татко пішов із сокирою?»
Юдіт Віорст і «Александр і жахливий, страшний, нехороший, дуже поганий день» (1972)
Про те, що у будь-якій ситуації потрібно залишатись оптимістом. Або їхати в Австралію
Це історія про хлопчика Александра, день якого не задався з самого початку: він прокинувся з жуйкою у волоссі; у той час як його брати знайшли іграшки у своїх сніданках – він не знайшов; йому не дісталось місце біля вікна по дорозі в школу; а в школі вчителька тільки те й робила, що хвалила усіх учнів, крім нього; а його найкращий друг сказав йому, що Александр лише третій кращий друг для нього; мама забула покласти йому смаколиків у школу; його нога застрягає у ліфті; його брат штовхає його в багно, а мама ще й сварить за те, що він брудний; тато свариться на нього через гармидер, який Александр влаштовує в його офісі; йому купують не те взуття, що він хотів; на вечерю його найнеулюбленіша страва; у ванній загаряча вода і мило потрапляє в очі; ще й кішка відмовляється спати з Александром і йде до його брата Ентоні. Після кожної неприємності Александр говорить, що хоче переїхати в Австралію, бо думає, що там краще. Проте його мама говорить, що у всіх людей бувають погані дні.
Цікаво, що у австралійській та новозеландській версіях книги він хоче переїхати до Тімбукту.
Віорст згодом написала кілька продовжень: «Александр, який був багатим минулої неділі», «Александр, який не буде (ви чуєте? Я серйозно!) рухатись» і «Александр, який з усіх сил намагається бути найкращим хлопчиком на світі».
До речі, Юдіт Віорст є дипломованим психологом-фрейдистом, і авторкою кількох книжок з психології «Дорослий шлюб», «Необхідні втрати» та «Неідеальний контроль», а також дев’яти поетичних збірок, тож критики та літературознавці покопались і в історії про Александра. Наша редакція ж вважає, що цю добру і кумедну історію варто сприймати виключно як дитячу літературу. До речі, Юдіт назвала трьох братів у своїй історії іменами своїх синів – Александр, Ентоні та Нік.
На відміну від інших книжок у цій добірці, у «Александра і…» є дуже гарна телеадаптація, з дещо іншим сенсом і зміненими перонажами, проте все одно хороша, зі Стівом Каррелом, Дженніфер Гарнер, Діланом Міннетом та Белою Торн.
«Чорний красень» Анни Сюел (1877)
Про те, що від роботи помирають коні
Історія коня у форматі автобіографії, і опис світу через очі тварини стала літературним відкриттям свого часу. Хоча українські діти найчастіше зіштовхуються з кіньми у парках розваг (теж, до речі, підпадає під тему книги), суть історії не в самому коні, а в ставленні до тварин загалом.
Отже, це історія життя чорного коня з білою зіркою на лобі, на ім’я Чорний Красень: як він народився на фермі і жив зі своєю мамою, потім працював в упряжі кебів у Лондоні, а згодом повернувся доживати пенсійний вік на ферму, де був по-справжньому щасливим. Впродовж історії він зіштовхується з проявами злості і доброти, і всі епізоди його життя можуть трактуватись як уроки моралі.
Коні в творі наділені антропоморфними рисами (зокрема, як вони описують свої почуття, думки, та якими вони бачать себе та інших), мають риси середньостатистичних англійців, їхні характери добре прописані. Важка робота головного героя псує його природню красу; його мати Герцогиня – ідеал ніжної і співчутливої матері; його брат Роб Рой – трагічний герой, вбитий разом зі своїм вершником під час полювання; суперечлива Джинджер стає агресивною через жорстоке поводження з нею в дитинстві; кінь Капітан, що брав участь у Кримській війні, явно страждає від ПТСР тощо.
Книга послужила гарну службу – після публікації Британією та США (загалом було продано понад 50 мільйонів екземплярів в усьому світі, 6-те місце з продажів серед англомовних бестселлерів всіх часів) прокотилася хвиля занепокоєння станом коней в упряжі. Люди почали вимагати реальних реформ, аби покращити стан їздових тварин, та прийняття законодавства проти жорстоко поводження з тваринами.
Таким чином «Чорний Красень» став однією із книг, які мали суттєвий вплив на соціальну сферу 19 століття, та спровокували зміни та активність громадської діяльності у Європі та США. Її найчастіше порівнюють з «Хатиною дядька Тома», Харрієт Бічер Стоу.
Анна Сюел мала неординарну долю. Коли їй було 14, вона впала і пошкодила обидві ноги, і через неправильне лікування ушкоджень до кінця життя не могла ходити чи стояти протягом тривалого часу. З тих пір, вона почала цікавитись кіньми. Її захоплення письменництвом також почалось з дитинства, адже її мати Мері Райт Сюел була популярною авторкою релігійних підліткових бестселлерів того часу.
Сама Сюел не вважала, що її роман для дітей. Її метою було написати про доброту, симпатію, співчуття та розуміння темпераменту коней, адже у вікторіанській Англії коней лише експлуатували і до тварин ставились загалом не дуже уважно.
«Хайді» Йоганни Спірі (1881)
Про те, що доброта розтопить навіть крижане серце
Головний бестселлер за всю літературну історію Швейцарії, і одна з небагатьох неангломовних (в оригіналі) книжок, яка потрапляє в усі «топи» дитячої літератури.
Це повість про дівчинку-сироту, яка живе під наглядом свого дідуся у швейцарських Альпах. Все по класиці, як у Бернетт, Портер та Діккенса: буркотливий дід незадоволений приїздом Хайді, та згодом весела та життєрадісна дівчинка стає його найкращою подругою. Пізніше Хайді змінює місце проживання і навідує дівчинку Клару, приковану до інвалідного візка, внаслідок невідомої хвороби, та згодом повертається до улюбленого дідуся. У результаті щасливого нещасного випадку (звісно ж завдяки Хайді) Клара позбавляється візка і починає ходити. Паралельно Хайді навчає грамоті товарища дідуся. Загальна атмосфера до миготіння в очах нагадує легендарний мюзикл «Звуки музики» з Джулі Ендрюс.
Попри шалену популярність, навіть у свої часи книга була розкритикована за надто консервативні релігійні позиції та ідеалізацію пасторського життя. Адже весь оптимізм Хайді грунтується на беззастережній вірів бога, яку вона проповідує направо і наліво. Таким чином книга вводить в оману юних читачів обіцяючи, що бог виправить всі їхні турботи, як у героїв книги (втрата дитини, каліцтво, бідність, неграмотність тощо).
«Хайді» отримала близько 25 адаптацій для кіно і телебачення, також за її мотивами існують радіоп’єси, аніме, мультики, серіали, навіть аргентинська теленовела, мюзикл, декілька комп’ютерних ігор, місцевий Диснейленд в Швейцарії названо Хайділенд. І навіть альпійське село Оберрофель офіційно перейменоване на Хайдідорф («село Хайді»). Крім того, існує 5 книжок-сіквелів про дорослішання і старість Хайді, написаних вже після смерті авторки її англійським перекладачем.
«Маленька принцеса» Френсіс Годгсон Бернетт (1905)
Про те, що справедливість перемагає (у дитячих книжках)
Як і інші книги Бернетт («Таємний Сад», «Маленький Лорд Фонтлерой») історія про маленьку принцесу доволі типова. Трагедія – переїзд – нові знайомства дитини, як правило, спочатку негативні, які потім переростають у справжню дружбу, порятунок когось із близьких і обов’язковий хепі-енд для всіх у кінці. Отже, заможний удівець капітан Ральф Кру повертається з Індії у Лондон зі своєю семирічною дочкою Сарою, і віддає її на навчання у пансіонат для дівчаток, де дівчинка одразу ж знаходить ворога в обличчі директорки міс Мінчін. До дівчинки всі ставляться як до принцеси, знаючи про її багатство. Згодом приходить звістка про смерть капітана і його повне розорення, і з багатої спадкоємиці Сара перетворюється на прислугу. За кілька років з метою знайти Сару і віддати їй спадок батька (який все ж зберігся) повертається його компаньон. Проте він приймає Сару за звичайну біднячку, і вирішує їй таємно допомогти. Згодом правда відкривається і Сара переїздить до нового опікуна, а доля всіх другорядних персонажів також складається найкращим чином.
Головні герої книжок Бернетт, як правило, є неправдоподібно спокійними, розумними і благородними як на дітей (без образ). Навіть їхні вади (якщо вони є) не здаються жахливими. Нещастя, які з ними трапляються, також не дікенсівського штибу, і наврядчи доведуть юних читачів до сліз (принаймні, стиль опису цих нещасть не викликає бажання лягти і померти).
Бернетт пощастило одразу натрапити на золоту жилу у своїй літературній творчості. Багато хто називає її твори штампованими, а сюжети стереотипними і схожими одне на одного як частини одного роману, проте переможців не судять. А враховуючи те, що Бернетт зуміла стати популярною письменницею за життя і заробити на своїй творчості, будучі жінкою у вікторіанській Англії, а її романи досі б’ють рекорди по екранізаціям, перекладам та перевиданням – вона однозначно переможниця. І не дивлячись на свою стереотипність, її твори (включно з «Маленькою принцесою») приємно і легко читати, вони можуть стати промінчиком світла і справжньою знахідкою у літературі, яку доводиться читати українським дітям у 12-13 років.
