Чи достатньо вбити Дракона, аби виграти поєдинок за людські душі? Свободу не можна отримати у подарунок. Твори драматурга-казкаря Шварца вважались надто несерйозними і класифікувались як дитяча література і водночас знімались з репертуарів театрів як невгодні радянському режиму: навіщо глядачеві тонкі алюзії?
Синопсис
В основі трьохактної п’єси типовий сюжет азійських казок про дракона, якого неможливо вбити, адже переможець сам стає драконом. Тож, професійний герой Ланцелот приходить у місто, де знайомиться з котом Машенькою, що розповідає йому про нещастя: містом вже 400 років править Дракон, і кожен рік він забирає одну з дівчат (які згодом помирають від огиди). Цього року він вибрав дочку хазяїна кота – Ельзу. Лицар вирішує викликати Дракона на двобій, знайомиться з Ельзою та її батьком, які намагаються його відмовити. Те ж саме вирішує зробити і Дракон.
Дракон не просто розпоряджається душами містян – він живе в кожному з них. Лицарю на допомогу приходять кілька майстрів, які дістають йому чарівні предмети, Дракон тим часом марно намагається підкупити Ельзу. Лицар вбиває Дракона, та дістає смертельне поранення. Люди, яких лицар рятує від Дракона, змирились зі своїм становищем, і просто сподіваються, що гірше не буде. Вони не надто хочуть, аби їх рятували, їм не потрібна свобода. Вони погоджуються бути в рабстві. Позбавившись одного тирана, вони з радістю йдуть під владу іншого. Герой зі здивуванням розуміє, що аби звільнити людей – вбити Дракона недостатньо. Ельза закрита в вежі, а Ланцелота вивозять помирати у печеру, згодом кіт повертається і сповіщає про його смерть. До влади приходить бургомістр, який оголошує себе переможцем Дракона. У розпал свята повертається Ланцелот. Він звільняє Ельзу і обіцяє виправити зіпсовані Драконом душі людей: «И все мы после долгих забот и мучений будем счастливы, очень счастливы…» .
Цитати мовою оригіналу
«У нас очень тихий город»
«Он избавил нас от цыган! – Но цыгане очень милые люди. – Что вы! Какой ужас! Я, правда, в жизни своей не видел ни одного цыгана. Но я еще в школе проходил, что это люди страшные!»
«Три раза я был ранен смертельно, и как раз теми, кого насильно спасал»
«Война – это я. Кровь мертвых гуннов течет в моих жилах, – это холодная кровь»
«Я понимаю, почему эти людишки прибежали сюда на цыпочках. – Ну, почему же это? – Чтобы не разбудить настоящих людей»
«Вы думаете, это так просто – любить людей?»
«Знаешь, почему бургомистр притворяется душевнобольным? Чтобы скрыть, что у него вовсе нет души»
«Настоящая война начинается вдруг»
«Меня утешает, что я оставляю тебе прожжённые души, дырявые души, мертвые души…»
«Разводите костры – тепло помогает росту»
«В каждом из них придется убить дракона»
Олег Янковський у фільмі Шварца “Звичайне диво” майже за 10 років до “Дракона” 
Олег Янковський у ролі Дракона в екранізації Шварца
Причини читати
Не дивлячись на тривіальний сюжет – лицар рятує дівчину від дракона, та стандартний набір героїв казки (герой (Ланцелот), лиходій (Дракон), жертва (Ельза), батько жертви (Шарлемань), дарувальники (ткачі, ковалі) – вже на перших сторінках яскраво виділяється антагоніст. На відміну від традиційних казкових злодюг – він не дурний, не примітивний, тонкий психолог, що вміє користуватись людськими слабкостями. Замість того, аби залякувати героя чи сходу застосовувати грубу силу, Дракон обирає інший шлях. Чи варті взагалі ці люди того, щоб ризикувати за них життям? Питає лицаря Дракон. Безрукі, безногі, глухонімі душі. Слова Дракона справедливі. Навіть найдобріші герої готові виправдати тирана і свою нездатність до спротиву.
Написана в 1942-44 роках під час евакуації з блокадного Ленінграду, у сталінські та хрущовські часи п’єса була заборонена цензурою. «Дракон» був дозволений для постановки лише в одному театрі – Ленкомі. Відбулось дві генеральних репетиції і єдиний спектакль, одразу після знятий з репертуару. Ілюстративний спогад сучасниці Шварца: «Давали «Дракона» Шварца, ми з чоловіком були на ранковому спектаклі. Під час антракту всі лишились сидіти на місцях мовчки, шурхотючи свіжими газетами. В мене було відчуття, що коли ми вийдемо, нас вже буде чекати вервечка закритих фургонів з написом «хліб».
Радянська цензура дозволила собі і читачам розшифрувати алегорію у потрібному для себе руслі – у Драконі побачити фашизм, у бургомістрі – велику буржуазію, у містянах – теж буржуазію, але дрібну. Ланцелот – свідомий пролетаріат. Для інтелігенції, звісно ж, Дракон був комунізмом, бургомістр – державою, Ланцелот – інтелігенцією, а містяни – радянськими людьми, які не могли видавити з себе рабів.
Попри підкилимність п’єси у СРСР, вона була кілька разів екранізована в Польщі, а постановка німецького театру в Берліні витримала 580 вистав протягом 15 років. За мотивами німцями навіть була написана опера, пітерцями поставлено кілька радіоспектаклів, і врешті «Дракон» отримав зіркову екранізацію Марка Захарова у 1988 – «Вбити дракона» з Абдуловим, Янковським та Леоновим, щоправда кінцівка якої значно відрізняється.
«Дракона», як і будь-який класичний твір, можна прочитати по-різному. Найпопулярніші алюзії, різного ступеню натягнутості, вигадані критиками і користувачами мережі – це політична, міфологічна, історична і біблійна.
У політичному контексті проявляється песимізм Шварца – смерть Дракона-тирана нічого не змінює. На заміну Драконові приходять нові правителі. Вони навіть страшніші – адже до жорстокості і зверхності у них додані ницість, бажання нагидити ближньому. Символи подарунків можуть розглядатись як елементи, які мають врятувати радянську людину від тоталітаризму: килим – як космополітизм, шапка-невидимка – конспірація, меч – готовність до озброєної боротьби і арфа – Голос Америки.
Міфологічність образів також важко заперечити: Дракон – як стихія, якій приносять жертву; Ланцелот як жертвенний герой (бог весни), Прометей, який несе людям знання про добро і зло; кіт-конформіст напочатку є уособленням в’ялих містян, безвільного стада, та наприкінці допомагає герою, демонструючи, що зерно боротьби може прорости у благодатному ґрунті.
Шварц використовує певні вказівники часу у тексті, що навело критиків-конспіраторів на пошук історичних відсилок. Якщо відняти від дати написання 400 років (скільки править Дракон) – можна отримати роки правління Івана Грозного і відповідно дату встановлення самодержавства, російського деспотизму. Коли Шарлемань говорить про холеру «це сталось 82 роки тому, Дракон дихнув на озеро і прокип’ятив його» – отримуємо 1861 – рік відміни кріпацтва. Однак, далі, той же Шарлемань, захищаючи доньку, посилається на документ, підписаний Драконом 382 роки тому (про підписання якого Дракон шкодує) – 1561 рік – рік мору у багатьох російських містах. Помінявши ці дати місцями отримуємо вказівки на значні події російської імперської історії.
Можливо найбільше п’єса може нагадувати євангельський сюжет: Ланцелот – праведник, що прийшов врятувати людей, вони натомість його згубили, а потім просять «вибачити бідних убивць». В нього є друзі-послідовники, щасливі, що нарешті дочекались спасителя, і які врешті відносять героя помирати у печеру, де він чарівним способом воскресає. Доречна і християнська мораль казки: справжня битва відбувається у душах людей.
Знак питання:
1. Які асоціації першими прийшли в голову при прочитанні? Чи був серед них фашизм, як того хотіли радянські ідеологи?
2. Хто насправді переміг? Як може далі розвиватись історія?
3. Чи варто допомагати людям «насильно»?
4. Добро – це всього лише точка зору?
5. Заради чого (кого) насправді б’ється Ланцелот?
6. Як жителі міста ставляться до жертв Дракона?
7. Хто з героїв є найбільшим зрадником?
Про автора
Євгеній Шварц (1896-1958) з дитинства був переконаний, що буде письменником, та мав жахливий почерк і боявся показувати іншим свої опуси. Талановиті творчі батьки (як і майбутні вчителі, керівники і навіть друзі) вирішили, що з нього нічого не вийде. Та незакінчена юридична освіта, служба в армії, контузія у 1918 році (яка нагородила його тремором рук на все подальше життя) врешті привели його до омріяної професії.
Пристрасний, трохи божевільний, рішучий Шварц одружився з акторкою і подорожував з театральною трупою Гумільова. Коли Гумільова розстріляли у 1922, вони з дружиною підробляли скетчами у місцевих балаганах. Далі була робота продавцем у книжковому магазині, гра у театрі, робота секретарем у Корнія Чуковського, колонка в газеті у Бахмуті. Врешті Шварц за підтримки Маршака почав писати дитячі оповідання й хоча і не надто цінувався у професійних колах, швидко здобув славу дитячого письменника.
Вів радіопередачі, співпрацював з багатьма відомими поетами та режисерами тих років. Написав сценарії для «Попелюшки» (з Фаїною Раневською), «Дон Кіхота», «Доктора Айболита», «Каїна XVIII» та інших екранізацій. Улюбленою справою Шварца було обирати класичні сюжети (зокрема казок Андерсена) і перетворювати їх на памфлети. Є автором п’єс «Ундервуд», «Принцеса та свинопас», «Голий король», «Червона Шапочка», «Снігова королева», «Казка про втрачений час».
Але найособистіша п’єса, магнум-опус, присвячений другій дружині і великому коханню Шварца – писалась протягом 10 років, і мала купу назв – «Ведмідь», «Закоханий ведмідь», «Божевільний бородань», «Слухняний чарівник» – та таку ж кількість варіантів кінцівки. Та ми знаємо і любимо її як «Звичайне диво».
*Книжковий клуб «Клуб залюблених у книгу та…» збирається в останню п’ятницю щомісяця о 19:00 у книгарні «Небо». Участь за попередньою реєстрацією за телефоном: +380996263642, +380687007977. Вартість 50 грн. Пригощаємо чаєм та печивом.
Літературна модераторка клубу Катерина Потапенко
Колажі підготувала Катерина Ткаченко
