Протягом багатьох років та навіть віків філософи, художники, письменники та психологи намагаються розібратись з цим самим “коханням”. Зрештою, кожен сам для себе вирішує, чи існує для нього це складне почуття чи ні: як котик Шредінгера – варто тільки зазирнути у коробку (в нашому випадку коробка рожева і прикрашена блискітками та сердечками) – і все змінюється враз. Змінюється, але не дає відповіді. Проте історія пам’ятає, як люди божеволіли від пристрасті, сходили з розуму від ревнощів і викидали різні “фокуси” під владою цього почуття.
Синдром Адель Гюго
Адель Гюго відома нам з двох причин: перша – говорить сама за себе – прізвище. Так, вона донька того самого Гюго, Віктора Гюго, який писав великі товсті романи французькою, щоб з них потім зробили мюзикли. А друга причина – менш прозаїчна – Адель Гюго була настільки сильно закохана, що аж…хвора.
Адель народилась п’ятою в родині Гюго. Проте у Віктора та Адель (так, не забуваємо фішку називати дітей так як себе) в цей час були непрості стосунки. Через адюльтер дружини Віктор Гюго сумнівався в тому, що донька його – саме в цей час (в 1830 році) дружина зрадила письменнику з відомим критиком та за сумісництвом хрещеним батьком маленької Аделі (класіка!) – Шарлем де Сент-Бе́вом. Коли пізніше, у 1845 році, Сент-Бева приймали до Французької академії, урочисту промову з цієї нагоди випало прочитати саме Гюго – ось що таке незручний момент.
Всього в родині Гюго було п’ятеро дітей: Шарль, Леопольд, Франсуа-Віктор та дві дівчинки – Леопольдін та сама Адель. Молода Адель була доволі симпатичною жінкою, талановитою піаністкою, донькою відомого та багатого письменника – здавалось, у Адель мало бути якщо не успішне майбутнє, то принаймні щасливе. Проте склалось все зовсім інакше.
Біографи вважають, що передумовою психічного зриву стала сімейна трагедія. У 1843 році Адель втратила молодшу сестру Леопольдін, яка потонула під час катання на яхті. Разом з Леопольдін загинули її молодий чоловік, його кузен та дядько. Ця страшна подія дуже сильно вплинула на кожного в родині Гюго: Віктор Гюго цілих сім років не міг написати ні слова, а для Адель цей трагічний випадок став переломним. Але доля не поспішала вгамовуватись – Віктора Гюго висилають з Франції за критику уряду, а його донька слідує за ним. Далеко від рідної країни Адель все більше і більше впадає у глибоку депресію. Родина відмічає погіршення її психічного стану, але ніхто не спішить бити тривогу.
У 1860 році Адель зустрічає молодого і привабливого англійського офіцера Альберта Пінсона і її хвороба знаходить свій вихід: одержиме кохання. Нерозділене одержиме кохання. Достовірно невідомо чи було почуття спочатку взаємним, а вже потім переросло у безумне переслідування, чи з самого початку Альберт не подавав ознак симпатії до Адель. Але коли молодого офіцера відправляють служити в Канаду – Адель прямує за ним слідом, мов дружина декабриста. Мало того, що вона нікому про це не сказала, та ще й виплатила всі карточні борги свого коханого. Чомусь здається, що англійський офіцер не був проти такого щедрого жесту, навіть з боку закоханої в нього жінки – зручно ж.
У Канаді, де служив Альберт, Адель розповідала всім, що вони з коханим скоро мають одружитись, залишились лише формальності і треба дочекатись згоди батьків “нареченого”. Те саме вона відписувала брату в листах. Проте Пінсон щось не дуже квапився з одруженням, оточуючі співчували пані Гюго (поки що, як вона думала, пані Гюго!).
Тож Адель вдавалась до найрізноманітніших методів “причарувати” Альберта: звернулась навіть до гіпнозу – але й це було марно. Офіцер все ніяк не “йшов у руки”, ба більше – знайшов собі кохання в особі доньки місцевого судді. Адель не збиралась просто так здаватись і добилась розторгнення їхніх заручин.
Далі по службі у Альберта Пінсона була Вест-Індія, і не сумнівайтесь, що пані Гюго вирушила за ним. Її психічне здоров’я з дня у день входило у круте піке: погіршувався її внутрішній стан, так само як і зовнішній. Вона перестала доглядати за собою і врешті-решт стала місцевою божевільною, яка ночами бродила вулицями наче в тумані, постійно записуючи щось у свій блокнот. Віктор Гюго просто прийняв важку долю і мовчки відправляв гроші донці закордон, щоб вона могла там прожити.
В 1872 році Адель Гюго повернулась на батьківщину, де її зустрів лише батько – за час подорожей Адель всі її рідні померли. Побачивши в якому стані знаходиться його тепер єдина донька, Віктор Гюго вирішив помістити Адель у психіатричну лікарню. У лікарнях Адель Гюго і проведе останню частину свого життя, розповідаючи всім, що її Альберт скоро повернеться за нею та перечитуючи свої щоденники. Зі, здавалося б, великої родини Гюго, тільки Адель пережила свого відомого батька. Вона померла у 1915 році, коли їй було 84. Вона щодня згадувала коханого Пінсона і регулярно надсилала йому листи із зізнаннями. Перед самою смертю Адель в маренні повторювала його ім’я.
Така дивна історія одностороннього кохання надихнула французького режисера Франсуа Трюфо і він зняв фільм «Історія Адель Г.», де головну роль зіграла Ізабель Аджані.
А ще цей випадок швидко став всесвітньо відомим і визначив назву патології – «синдром Аделі Гюго». Згодом назва скоротилося до «синдрому Аделі». У психіатрії виділено ряд передумов, які призводять до розвитку синдрому Аделі. Вважається, що такі передумови закладаються ще в дитинстві. А ще, до всього, її рідний дядько Ежен страждав від психічного розладу, який лікарі на той момент називали «набутий ідіотизм».
Віктор Гюго – дружині:
«Скажи моїй маленькій Аделі, що я не бажав би, щоб вона худла і чахнула. Нехай вона заспокоїться. Майбутнє належить добрим … »
Ефект Флоренс Найтінгейл
Кохання може трапитись з нами в будь-якому віці та в будь-яких умовах. Тому історії, коли почуття виникають між пацієнтом та лікарем і переростають у щось більше ніж лікування – зовсім не міф і не рідкість.
Тож, ефект Флоренс Найтінгейл – психологічний ефект, який виявляється, коли лікар або медсестра, які доглядають за хворим, починають відчувати до нього романтичні почуття, що переростають в любов або сексуальний потяг.
Ефект отримав ім’я сестри милосердя Флоренс Найтінгейл, засновниці сучасної санітарії і сестринської справи.
Флоренс Найтінгейл народилася 12 травня 1820 року під Флоренцією в багатій аристократичній родині. Вона отримала блискучу освіту: знала давньогрецьку, латину, французьку, німецьку та італійську мови. Своє призначення в житті Флоренс бачила в одному – позбавленні людей від хвороб, смерті у муках та страждання. Але батьки і близькі були категорично проти такого рішення, бо професія медсестри в Англії мала погану славу.
У молодості Флоренс описували як привабливу та вишукану жінку, з міцним характером, і сяючою усмішкою. Тож не дивно, що молода Флоренс мала багато залицяльників. Але найвитривалішим її кавалером був політик і поет Річард Монктон Мілнс, та навіть він здався після дев’яти років спроб завоювати її серце. Врешті-решт до його залицянь вона залишилась холодною, адже була переконана, що шлюб позбавить її можливості слідувати своєму призначенню бути медсестрою.
Найвагоміший внесок Флоренс Найтінгейл здійснила у часи Кримської війни. Там Флоренс зіштовхнулась з жахливою реальністю: кепські умови в казармах, неналежний догляд за пораненими солдатами та перевантажений роботою медичний персонал. А ще дефіцит лікарських засобів, відсутність гігієни і через це – масові інфекції, багато з яких були смертельними. Тоді жінка вирішила взяти справу у свої руки і почала з найпростішого: наприклад, пані Найтінгейл запровадила миття рук та інші заходи дотримання гігієни у військовій державній лікарні, де вона працювала, змогла “достукатись” до вищих органів влади, щоб вони зробили нормальну каналізацію та вентиляцію. І результат не змусив себе довго чекати: рівень смертності з 42% впав аж до 2%!
Саме під час Кримської війни Флоренс отримала лагідне прізвисько «Дама з лампою» – так її назвали в репортажі The Times.
«Вона, без перебільшень, «янгол-трудівник» у цих лікарнях, і коли її струнка фігура тихо ковзає коридорами, дивлячись на неї, обличчя кожного нещасного пом’якшується вдячністю. Коли усі медики розходились на ніч, а тиша і темрява зливались з милями повалених хворих, можна було побачити, як вона на самоті, з маленькою лампою у руці, робить регулярний обхід»
Вона заклала основу професійного медсестринства із створила школу медсестер у лікарні Св. Томаса в Лондоні. Це була перша світська школа медсестер у світі, яка зараз є частиною Лондонського королівського коледжу. На знак визнання її новаторської роботи в сестринських справах, на її честь була названа Клятва Найтінгейл – своєрідна модифікована версія клятви Гіппократа, прийнята новими медсестрами, та Медаль Флоренс Найтінгейл, найвища міжнародна відзнака, яку може отримати медсестра, а щорічний Міжнародний день медсестер відзначається у день її народження. Її соціальні реформи включали поліпшення охорони здоров’я для всіх верств британського суспільства, пропаганду зменшення голоду в Індії, боротьбу за скасування жорстких законів про проституцію та розширення прийнятних форм праці для жінок.
Існує безліч легенд і чуток, за якими Флоренс Найтінгейл була закохана в когось із власних підопічних, але вони так і залишаються на полиці легенд.
Синдромом Флоренс Найтінгейл сучасна медицина називає синдром хронічної втоми: відомо, що сама Найтінгейл страждала від нього протягом усього життя. А от ефект вважається одним з елементів поп-культури або порушенням медичної етики і проявом непрофесіоналізму. Плутанина виникає ще й коли пацієнт закохується в лікаря (та це не той ефект; а за версією Зигмунда Фрейда – всього лише психологічне перенесення).
Проте історія знає цікаві приклади, коли кохання посуває етику з своїх позицій.
Стівен Гокінг вдруге одружився зі своєю доглядальницею Елейн Мейсон, з якою прожив 11 років, Карл Густав Юнг мав роман зі своєю пацієнткою Сабіною Шпільрейн, через яку, до речі, посварився з Фрейдом. Ернест Гемінгвей в юності був закоханий в медсестру Агнес фон Куровські, коли лежав у госпіталі. Його роман «Прощавай, зброє!» про кохання пораненого американського солдата і медсестру, що його гляділа, багато в чому автобіографічний. Ну а Харлі Квінн, пам’ятаєте, хто за професією? – психіатр! І вона закохалася в свого пацієнта Джокера. І звичайно, про цей синдром згадується в серіалі «Доктор Хаус» (5-й сезон 21 серія), якщо вам знадобиться. А ще легенда про Тристана та Ізольду – також підпадає під цей синдром. Адже Тристан сідає в човен і пливе навмання в пошуках зцілення, яке він отримує в Ірландії від принцеси Ізольди, майстерної в лікуванні.
Синдром Отелло
Ревнощі — почуття пристрасної недовіри, сумнівів у коханні та вірності. Хто з нас ніколи їх не відчував? Китайською мовою поняття «ревнощі» дослівно означає «їсти оцет». Що ж, з цим важко не погодитись! А пригадайте, які ревнощі буяли на Олімпі серед давньогрецьких богів, особливо як страждала ними дружина Зевса Гера та скільки наробила бід.
Великий Шекспір називав ревнощі «чудовиськом із зеленими очима» і саме його трагедія «Отелло, венеційський мавр» стала канонічним прикладом ревнощів у літературі.
Яго:
Стережіться ревнощів, мій пане!
То гад страшний з зеленими очима,
Який глузує з власної поживи!
Блаженні ті чоловіки рогаті,
Які, упевнившись у прикрій долі,
Кохати зрадницю перестають…
Синдром Отелло – це патологічні ревнощі, які, як правило, є абсолютно безпідставними.
Вперше цей термін ввів британський психіатр Джон Тодд в п’ятдесятих роках двадцятого століття. Він вважав, що причиною виникнення синдрому Отелло можуть служити такі психічні розлади, як шизофренія або епілепсія. Може позначитися побічний ефект травми мозку або її лікування. Не виключався і спонтанний прояв патологічних ревнощів. У чоловіків цей синдром виникає набагато частіше, ніж у жінок.
Синдром Отелло напочатку протікає в легкій формі, і чоловік, що страждає від нього, може здатися дуже турботливим і відданим. Згодом тривога перетворюється в контроль, а нездійсненні очікування викликають все більше і більше розчарування і гніву, а потім і підозри.
Патологічні або безглузді ревнощі являють собою психічний розлад, при якому людину непокоїть думка, що його чоловік/дружина або сексуальний партнер зраджує без будь-яких реальних доказів. Проте уважні до деталей можуть зазначити, що Отелло був обманутий, переконаний іншими, а не введений в оману своїми власними думками щодо невірності Дездемони, і, отже, не мав, власне, «синдрому Отелло».
Ревнощі поламали долі багатьох відомих людей. Драму «Маскарад» Лермонтов написав, коли йому було 20 років. Це твір про велику помсту, побудовану на любові і ревнощах. Ще один, ближчий до нашого часу приклад, «Чикаго». «Чикаго» – мюзикл Джона Кандера на лібрето Фреда Ебба і Боба Фосса. Мюзикл написаний за мотивами однойменної театральної п’єси 1926 року журналістки Морін Даллас Уоткінс, в основу якої лягли два реальних, не пов’язаних між собою, судові процеси: Уоткінс оглядала їх для газети «Чикаго Триб’юн» в 1924 році, і її колонки скандальних новин користувалися такою популярністю, що вона вирішила написати п’єсу. А потім був знятий фільм «Чикаго». Картина вийшла на екрани в 2002 році і була відзначена «Оскаром» у шести категоріях, в тому числі як «кращий фільм». Ну а фраза «….і він напоровся на мій ніж. Десять разів» стала крилатою.
Любовні хвороби досліджувала Анна Попова
