Американську літературу складно назвати популярною в Україні. Так, окремі імена є навіть у шкільній програмі, а завдяки відомим екранізаціям книгарням вдається продати книги з голлівудськими акторами на обкладинці. Натомість саме американські автори видаються найбільшими тиражами, отримують найзначніші гонорари, та найчастіше згадуються у світових медіа, та списках обов’язкової до прочитання для здобуття статусу інтелектуала літератури. Cedra вирішила розібратись, що рухає американських авторів до успіху та познайомитись з літературною історією континенту свободи (або ні).
17 століття: дослідження континенту
Історія американської літератури починається з висадки на континенті англомовних переселенців. Першим свідомо-американським автором став один із них, чоловік із промовистим іменем Джон Сміт. У 1608 році він написав щось на кшталт натуралістичного описового есе про Вірджинію, яке назвав «Історією Нової Англії». Невдовзі зі Сміта почали брати приклад переселенці з інших колоній, які масово видавали свої твори та подорожні нариси (що поступово ставали справжніми географічними трактатами) щодо переваг та недоліків життя на різних територіях (колоніях, а пізніше – штатах): «Короткий опис Нью- Йорку» Даніела Дентона, «Огляд провінції Пенсильванія» Вільяма Пенна, «Кароліна» Томаса Еша, які здебільшого були абсолютно утопічними роботами, що підносили Америку як нову «землю обітовану», місцевість, що обіцяла неймовірне збагачення і буквально «озолочення». Сюжети цих нарисів стосувались відкриття нових кордонів, рабства, свободи, рівності, індивідуальності, меншин, прав жінок і чорних американців.
Не забувались і релігійні питання, що продовжували традиції памфлетів англіканської, північно-ірландської церкви, з’являлись окремі поетичні проповіді, молитви, та загалом питання стосунків та зв’язку церкви та уряду зайняло домінуючу позицію на початок наступного століття. Таким чином питаннями ранньої американської літератури можна назвати приблизно такі: Хто такий бог і чого він хоче? Як можна (і чи взагалі можна) жити окремо від церкви? Де баланс між релігією і природним станом речей та людським досвідом? Чи можуть релігійні догми застосовуватись до всіх вчинків людини, незалежно від контексту?
18 століття: народження свободи
Пошуки бога на новому континенті поступово стимулювали пошуки себе. На початку 18-го століття американські автори зосередились на поясненні зв’язку між біблійними подіями і власним життям, пошуках божественних знаків у навколишньому середовищі та всередині себе, що спонукало появу щоденників та особистих історій та біографій. Цьому періоду (як власне і подальшій традиції американської літератури) були притаманні простий стиль, уникання складних фігур мови, а також раціоналізм, втілений у твердженні: бог створив всесвіт, але не втручається у створене.
У цей же період народжується хрестоматійна американська поезія – здебільшого у усній формі: вона читалась навколо вогнища, на зборах громади і рідко коли виходила у вигляді друкованих збірок. Крім релігійних питань провідними темами ставали патріотизм, любов, сім’я, місцевий фольклор, аболіціонізм, описи американських пейзажів, індіанська культура, події американської історії.
На противагу позитивістам-трансценденталістам – письменникам-гуманістам, які бачили краще в людині, з’явилися готика – зосередженість на темній стороні людської природи, і дослідження підсвідомого – провини за гріх, божевілля, біль, зло, провал традиційної релігії, здобреної дикими та моторошними пейзажами.
Найвиразнішими літературними діячами століття стають проповідник та «мисливець на відьом» Коттон Мезер («Історія Пуританської Нової Англії») та батьки американської Конституції Бенджамін Франклін та Томас Пейн. Разом з ними в американській літературі та суспільній думці з’явилась ідея здорового глузду. Ні, серйозно, це реальна назва напряму філософських досліджень. Томас Пейн був журналістом у Філадельфії і вів пропагандистську колонку, коли вирішив, що загалом здоровий глузд – гарний гід у житті. Його памфлет «Здоровий глузд», що вийшов друком у 1776 році – мав величезний вплив, і став однією з передумов прийняття та усвідомлення Конституції (1787 року), до чого словом і ділом доклались Александр Гамільтон, Джеймс Медісон та Томас Джефферсон.
Раннє 19-те століття: американський ренесанс
Після прийняття Конституції розпочинається новий період в історії американської літератури – усвідомлення своєї окремішності від Старої Європи та відмінності від європейських традицій, з наголосом на американських цінностях, побудова американської культурної міфології. Американська література відображає суто американські ідеї та теми: від втечі з-під правління Англійської корони та релігійного пресингу, до становлення нації та незалежності. Автори, які були далеко не першим поколінням, народженим в Америці, задались створити щось реально автентичне. Авторитетний романтик Вашингтон Ірвінг («Легенда сонного яру», «Ріп Ван Вінкль»), творець авантюрного роману Фенімор Купер («Останній з могікан»), батько детективу Едгар Алан По («Ворон», «Золотий жук», «Серце виказало») – імена, на яких трималась американська література першої половини 19-го століття.
Від 1830-х до громадянської війни – період розквіту гумористичних колонок, та появи групи поетів, відомої під назвою «нові англійці», які виросли у суспільстві, знайомому з поняттям демократії. Основна відмінність між американськими та європейськими гумористами полягала у відсутності моралізаторства (хтось може зауважити – у відсутності моралі, і не буде зовсім не правим). Типовим гумористичним персонажем (який пізніше перекочував і у твори Марка Твена та Джоеля Харріса) був пересічний «янкі», який завжди керувався здоровим глуздом, і використовував гумор і раціональні аргументи аби прокоментувати політичну та соціальну ситуацію. Поетеса Елен Хупер, романіст Томас Торп, гуморист Джозеф Болдуін почали виводити на передній план середньостатистичного американця.
Один з найулюбленіших американцями авторів – Натаніель Готорн, провідний письменник США середини 19-го століття і його «Червона літера» наробили шороху у 1850-му – несподіваний і нібито непопулярний на той період вибір епохи розвитку подій роману – середина 17-го століття став поворотним для кар’єри Готорна: протиставлення колоніальної Америки з наголосом на різниці між пуританським суспільством перших колоністів і сучасною для Готорна країною свободи та демократії зробило «Червону літеру» першим повноцінним американським історичним романом. Минуле і теперішнє у Готорна мають великий вплив на майбутнє.
Тоді ж вступає в силу і епоха американського індивідуалізму – Герман Мелвіль, Ральф Емерсон та демократ і романтик Волт Вітман (за визначеннями американських критиків – найвеличніший поет Америки) зосереджуються на кращих сторонах американської натури – наполегливості, чесності, прагненні до свободи і справедливості.
Друга половина 19-го століття: одноповерхова Америка
Як не дивно, одна з провідних тем американської літератури цього періоду (як і американської літературної традиції загалом) найбільше за стилем, контентом та характеристиками нагадує російську літературу. Звісно, мова йде про так званого «маленького чоловіка». Розвиток цього образу в художній літературі як правило має два сюжетних виходи. У першому (більш притаманному російській літературі) варіанті маленький чоловік протистоїть вищим зовнішнім силам – які ігнорують його, знущаються, принижують; чоловік має зробити моральний вибір без вибору, бо жоден з варіантів не принесе йому нічого хорошого. У другому маленький чоловік, коли йому набридає принижуватись, повстає проти системи і перетворюється на злого чоловіка, соціопата, який знаходить задоволення у моральному і фізичному знищенні себе та інших (як правило в ім’я комунізму, віри, власної збоченої філософії). Домінують питання життя і смерті, обов’язку і почуття, самопожертви заради батьківщини, з незрозумілою, абстрактною, або навіть ірраціональною мотивацією героїв (російські автори 19-го, початку 20-го століття відкрито заявляли, що чітке пояснення мотивів героя – це банальщина і формалізм). Проте разючою відмінністю двох літератур цього періоду є тема персонального збагачення (як морального, так і матеріального) – яка здебільшого відсутня у російській літературі, або використовується авторами у якості мотивації негативних героїв, що неминуче призводить до їхнього «самознищення», натомість є провідною для американських авторів, і характерна у якості мети усім героям, незалежно від їхнього статусу антагоніста чи протагоніста.
Американський романтичний герой чітко бачить розходження між Європою і Америкою. Він молодий, або наділений якостями молодої людини, чистий і невинний у своїй меті, цілях у житті, має відчуття гідності, що базується не на вимогах суспільства, а на вищих моральних принципах. Його розуміння життя і людей засноване на глибокій інтуїції, він – борець за вищу правду. Надія на самого себе пропагувалась Марком Твеном, особливо виражена у протистоянні його енергійного прагматика протагоніста Тома Сойєра та слухняного і покірного Сіда у «Пригодах Тома Соєра». Вільям Сідні Портер (О’ Генрі) також звертається до зображення не гламурних сторін американського життя, використовуючи гумор у зображенні одноповерхової Америки і локальних реалій.
Новоанглійські реформатори та історики першими відчули запах революції. Апогеєм аболіціоністичної літератури стала емоційна «Хатина дядька Тома» Харієт Бічер-Стоу (1852 року) – комбінація елементів сучасного (на той час) гумору та сентиментальної прози.
Етичні та історичні конфлікти між Європою та Америкою на рівні звичайних людей отримали вихід у творах Генрі Джеймса («Портрет Леді», «Американець») вкотре засвідчили прірву між Старим Світом та американським «новим» психотипом, що здебільшого полягала у банальних побутових непорозуміннях, різних стилях життя, відмінних поглядах щодо будь-якого соціального чи політичного питання. Тоді ж творила дещо ретроградна за своєю готичною стилістикою та тематичним наповненням поетеса новоанглійка Емілі Дікінсон, яка нині вважається іконою американської поезії, та у свій час була геть невідомою (99% її творів побачили світ у друкованому вигляді вже після її смерті).
Кінець 19-го століття в американській літературі ознаменувався появою руху натуралістів, які відкидали існування бога та впливу будь-яких надприродних сил на життя людства, і розглядали людину як біологічний організм, а її вчинки – як свідомий вибір. Найуспішнішим з них був Теодор Драйзер, який не приховував, що надихався Емілем Золя і подекуди щось у нього копіював (та на відміну від француза – як і всі американці – не заморочувався із образами та символами). Його героям завжди протистоять сильніші, які їх врешті перемагають. Персонажі Драйзера – лузери, чого б вони не досягли. «Американська трагедія» стала вершиною напряму натуралізму і поклала початок одній з провідних тем американської літератури – сюжету занепаду. Американська мрія штовхає героя на вбивство невинної людини, і закінчується смертю на електричному стільці.
20-те століття: поразка американської мрії
Звичайна людина без особливих талантів та сприятливих вихідних даних досягає процвітання, стає успішною та знаходить своє місце в житті, виключно завдяки власній наполегливості, чесності та працелюбності. Просто, універсально і…нереально. Мотиватором для мешканців перших колоній була ось така, на перший погляд цілком здійсненна і практична американська мрія – про рівні можливості, силу волі, винагороду за чесне життя. Починаючи з Фенімора Купера та Теодора Драйзера мрія піддавалась відкритій критиці у літературних творах, а на початку 20-го століття довелось визнати її нездійсненність. Головними і голосними критиками американської мрії стали Джек Лондон («Місячна долина»),Френсіс Скотт Фіцджеральд («Великий Гетсбі», «Ніч ніжна»), Джон Стейнбек («Про мишей та людей», «Грона гніву»), Ернест Гемінгвей («Сходить сонце»), Уільям Фолкнер («Галас та шаленство», «Коли я помирала»), які зображали остаточний провал американського суспільства у меті забезпечити рівні можливості і реальності втілення американської мрії. Письменники-критики суспільства походили з різних соціальних верств та з різних регіонів Америки, проте синхронно і майже в однакових висловах констатували смерть ілюзій. Їхні романи стосувались перед усім умов життя, які дуже часто є ворожими до претензій, мрій та сподівань людини. Американські герої і героїні цього періоду розчаровані: вони усвідомили, що навіть така проста мрія – це завеликі очікування.
Романи 1920-х-30-х років були завжди дуже особистими, у їхніх настроях домінували депресивні мотиви та відчуття тривоги та майбутньої загрози (війни), вони були просякнуті радикальним соціальним критицизмом у відповідь на нещастя та страждання Великої Депресії. Фіцджеральд – найліричніший з «критиків», будував свої романи на ескалації емоцій та почуттів, і зосередився на позбавленні від ілюзій після Першої світової. Його герої – розбиті алкоголізмом і невдалим шлюбом (як власне і сам Фіцджеральд). А його протилежність – перший американський Нобелівський лауреат з літератури Синклер Льюїс звернув увагу не на особистий розпад, а на «всештатські» тенденції, створивши жорсткий і безкомпромісний варіант «Всього королівського війська» Роберта Воррена – антиутопію «Це не може відбуватись тут» – моторошний прогноз фашистського майбутнього.
Та попри це сучасна американська літературна критика визначає саме Гемінгвея, Фолкнера і Стейнбека як батьків «деілюзіонізації». На Гемінгвея найбільше вплинула його подруга Гертруда Стайн і французькі екзистенціалісти, втрачене покоління експатів. Проста, приземлена проза, сповнена невисловленого, виражена у формі чутливої мужності, що створило міф «ув’язненого автора» і покоління, яке переслідує привид Другої світової. Більш стильний і міфотворчий Фолкнер – бароковий варіант Гемінгвея. Американський Джеймс Джойс, який скомбінував техніку потоку свідомості і соціальну історію у картину трансформації і занепаду американського півдня (зокрема і наростаюче занепокоєння расовим питанням). У роботах Фолкнера домінує відчуття провини, яке повертається у часі ще до американської громадянської війни і апропріації землі індіанців. Перейнята в Голсуорсі і його «Саги про Форсайтів» історія заможних і не дуже сімей, і класового протистояння у (на перший погляд) сучасному суспільстві. Натомість герої Стейнбека – яскраві ізгої з маленьких містечок, символ Великої Депресії, внутрішні і зовнішні мігранти. Їхні майже біблійні поневіряння, необхідність колективних дій, важливість спільноти (у протилежність індивідуалістам) перед обличчям бідності і повного знищення знову зближують американців з реаліями (тепер вже) радянської людини.
Європейські модерністські тенденції дісталися і Америки: драматург Юджин О’Ніл облюбував стиль потоку свідомості, кіно-легенда Орсон Веллс – створював психологічні монологи, вперемішку з сімейними драмами. «Нові поети» натомість – Едвін Робінсон, Роберт Фрост – не експериментували з технікою, звертаючись до традиційної поетичної форми. Езра Паунд, Томас Еліот – які більшість активного життя прожили за межами Америки, залишали у своїх текстах алюзії, глибоко поховані особисті деталі, ставили темний діагноз поколінню без ілюзій, та задавались питанням: що насправді означає минуле для людської раси, яке значення історії для майбутнього.
Романісти-лірики, які не так акцентували увагу на соціальній драмі – Вілла Кесер («Піонери», «Моя Антонія», «Смерть приходить за архієпископом»), Кетрін Енн Портер («Корабель дурнів»), Томас Вульф («Обернись додому Янгол», «Про час та річку») – поринали у автобіографічний потік свідомості, сповнений складних символів, витончених рис. Історичні та соціальні трансформації вони передавали через образ молодої людини у пошуках сенсу життя (Керуак здирав з Вульфа абзацами).
Питання расової ідентичності найбільше розквітло у період так званого Харлемського ренесансу – автори зосередились на зображення чорного середнього класу, наверненні його у соціалізм, комунізм, на схильності до приставання на різноманітні політичні позиції та долучення до релігійних груп у пошуках підтримки і почутті спільноти у житті в міському гетто. Ці письменники напевно найбільше нагадують Достоєвського! Гімн соціальному протесту «Рідний син» Річарда Райта, та феміністська фольклорна новела про чорну Флориду «Їхні очі бачили бога» Зори Х’юстон надихнули появу пласту афро-американських письменників, які повертали «прогресивну» Америку у минуле, звертаючи погляд на невирішені питання, що роздирають країну.
Так місцевий фольклор, абсурдний гумор, сегрегація освіти, питання міграції, захоплення ідеологіями знайшли свій вихід у «Невидимій людині» Ральфа Елісона (на думку багатьох американських критиків – найкращому повоєнному романі в США), «Іди, скажи це горі» Джеймса Болдуїна, який зарився у релігійний досвід чорного американця, «Блакитних очах» та інших творах у стилі магічного реалізму Нобелівської лауреатки Тоні Моррісон, «Кольорі Пурпуровому» Еліс Волкер – Біблії афро-американського фемінізму.
Після Другої світової американська література різко почала перетворюватись на іммігрантську. Серед молодих письменників було багато, якщо не іммігрантів, то їхніх дітей: євреїв, афроамериканців, латиноамериканців, європейців, росіян. Конформістська та доволі консервативна політика уряду сприяла соціальному вибуху і піднесенню етнічних, релігійних, соціальних, сексуальних мотивів в літературі. Письменниками в тому числі відбулось відкриття сексуальності – Теннессі Вільямс, Труман Капоте, Джеймс Болдуїн – не приховували своєї орієнтації, і відкрито писали про це.
Всесвітньовідомі іммігранти, які викладають в американських університетах значною мірою впливають на стиль та контент нової американської літератури – Володимир Набоков, Хорхе Борхес, Айзек Азімов. «Американська пастораль» та «Випадок кравця» Філіпа Рота поруч з висміюванням етнічних стереотипів, та у формі гротескного гумору піднімали питання прощення (як військових агресорів, так і своїх співгромадян). Повоєнні письменниці і письменники Півдня – Фланері О’Коннор, Карсон Маккалерс – розвивали напрям сучасної американської готики та документального реалізму (Труман Капоте).
Реалізм і метафікшн з 1950-х почав поєднуватись із чорним гумором, фантастичними мотивами та відвертим абсурдизмом, особливо у контексті перетравлення наслідків Другої світової: у «Пастці 22» Джозефа Хеллера – сатирі на військових, у формі кафкіанського хоррору, «Бійні номер 5» Курта Воннегута – чорній фантазії про привидів минулого, «Речах, які вони несли з собою» Тіма О’Браяна – у цих і наступних історіях домінує параноя, теорії змови, гротеск.
Головні літературні герої цього періоду – аутсайдери, яким немає місця ніде, самозванці-параноїки, блакитні комірці, вічні лузери, цинізм та чорний гумор яких дивовижно переплітається з ідеєю важливості просто бути людиною у будь-якій ситуації. Абсурдистські казки Томаса Пінчона «Викрикуючи лот 49», «Гравітаційна райдуга», «Ловець у житі» Джерома Селінджера, «На дорозі» Джека Керуака, «Кролик, біжи» Джона Апдайка, «Дорога революції» Річарда Єйтса – стали класикою та «обов’язковим списком» у літературі другої половини 20-го століття.
Найсвіжіша американська література наразі продовжує розвивати теми попередників, розділившись на таргетовану янг адалт літературу, феміністичну прозу (у простому викладі), фантазійну та фантастичну літературу та твори, націлені на критиків та стіну пошани. Постапокаліптична «Дорога» Кормака Маккарті, обожнювана критиками «Підземна залізниця» Колсона Вайтхеда, автобіографія Джоан Дідіон «Рік магічного мислення», питомо грецька «Середня стать» Джеффрі Євгенідіса, критична та максималістична «Половина жовтого сонця» Чімаманди Нгозі Адічі, бестселер «Загублена» Гілліан Флінн, «Щиголь» Донни Тарт – явно виділились серед претендентів на нову американську класику.
Особливі прикмети американської літератури:
– сюжет занепаду;
– байдужість до природи (якщо вона не є основною темою);
всезнаючий оповідач;
– повага до цінності та важливості індивідуума;
– тенденція відкидати авторитет та будь-яку вищість привілейованих осіб;
– підкреслення демократії та рівності (принаймні у розумінні автора);
– акцент на дослідженні теми американської мрії;
– на відміну від європейської літературної традиції, американський головний герой – не має яскравих характерних рис;
– він максимально ординарний;
– протиставлення ідеалів американського енергійного прагматизму, орієнтованого на майбутнє, та традиційного конформізму і елітарності старої Європи.
Якими б різними ідеями не захоплювались та які б форми чи жанри не обирали автори впродовж всієї історії американської літератури – готика, мрія, раса, політика, дослідження – основний наратив завжди один. Такий само простий і водночас незбагненно складний як і концепт американської мрії: для того, аби в тебе було майбутнє – необхідно усвідомити своє минуле. Минуле країни, народу, родини, власне – сформувало людину теперішню, і якщо у житті щось не подобається, якщо хочеться щось змінити – необхідно глянути на своє життя в ретроспективі. Знайти момент, де все пішло не так, зрозуміти, що заважає бути таким, яким ти хочеш бути. І якщо це вдалося – американської мрії більше не знадобиться.
Читала американську літературу Катя Потапенко
Дизайн: Аня Попова
