Мистецтво має викликати емоції. Цей постулат своїми заходами Opera Aperta підтвердила якнайкраще. “Сильне” – як відповів один із відвідувачів на питання “чи позитивне враження справив на нього цей перфоманс”. І така оцінка є достатньо промовистою у спільноті споживачів яких, здається, вже неможливо здивувати.
Для довідки:
П’ятигодинна вистава «Genesis. Opera of Memory in 13 mise-en-scene” про створення світу, яку Opera aperta розробили спеціально для Музею Ханенків. Дійство відбувалося у 13 різних локаціях спустілих музейних залів. Глядачі могли заходити та виходити з музею у будь-який час та вільно переміщатися всередині. Побачити і відчути Genesis можна було лише 1 та 2 жовтня.
Жанр…Opera Aperta
Описувати Genesis як оперу – було б скупо і несправедливо як для команди Opera Aperta, так і, власне, для оперного мистецтва як такого. Адже цей проект існує у власному жанрі, не обмежений визначальними характеристиками жодного з класичних видів мистецтва. З іншого боку, саме опери у перфомансі не вистачало. Genesis балансує швидше на межі пластичного театру, натомість спів і музичний складник загалом був використаний не як самоціль, а скоріше як елемент оформлення.
Перфоманс як продовження музею
Якби ми банально, як сайти-агрегатори, оцінювали візуальний складник за десятибальною шкалою, то 10/10 було б надто простою і не зовсім справедливою оцінкою. Кожен персонаж, кожен елемент декору, кожен музичний інструмент і (особливий комплімент від редакції) – воістину магічне освітлення – були вплетені у архітектоніку Музею Ханенків, не просто не порушивши його дух. Герої ніби повиходили з його стін, а звуки народжувались і помирали у спертому повітрі закритих залів, переінакшуючи пам’ять: здавалось, вони були тут завжди.
На думку спадає порівняння із триптихами Френсіса Бекона, з епізодичними з’явами героїв Мілле, того що Джон Еверетт, та Густава Клімта.
Акустика, архітектура, інтер’єр, навіть метраж – були використані командою проекту Opera Aperta на повну потужність. Важко уявити, чи зміг би цей перфоманс втілитись деінде у такому ж форматі.
Емоціо перемагає раціо
Однак, захопившись емоційним складником, неможливо було витримати на належному рівні сюжетний. Попри програмки та опис мізансцен – не завжди було зрозуміло, яке дійство відповідає якому сюжету, герої зливались між собою. Для цілісності не вистачало історії, водночас мізансцени були надто синонімічними аби сприймати їх як окремі сюжети, а переміщення героїв лише додавало обтічності та невизначеності.
Мистецтво рефлексії
П’ятигодинність видовища виправдовує себе. Врешті, це перформанс в музеї, який передбачає пересування глядача та навіть покидання ним залів для кращого “засвоєння матеріалу”. Навряд чи крім самих виконавців, та, можливо, фотографів знайшовся хтось, хто був би присутній у залах усі п’ять годин. Глядачі здебільшого виходили за півгодини, і поверталися назад після невеликої перерви (редакторка Дарія стояла на вході і мала нагоду спілкуватися із гостями), інакше головний біль і запаморочення були неминучими. І це аж ніяк не є негативною оцінкою проекту, а лише свідчення фізіологічних особливостей людини, яка природно прагне комфорту і гармонії. Натомість хаотичність мізансцен і лавина звуків приголомшує і вимагає рівної кількості часу проведеного у тиші. Звідси і певна психологічна медитативність перфомансу – сильне емоційне навантаження провокує неочікувану реакцію організму, стимулює підсвідомість, народжує раптові образи і провокує рефлексії, які можуть здивувати і надихнути. Напрошується банальне порівняння із зображенням світогляду людини під психотропними речовинами у фільмах ранніх 2000-х.
Зв’язок з аудиторією
Те, що подія тривала усього лише 2 дні, зіграло лише на користь перфомансу. Адже як і сам оригінальний контент, така обмеженість у часі і кількості показів викликає почуття обраності, елітарності, причетності до чогось унікального, і ніби вивищує глядача над буденністю і піною днів. Імерсивна вистава покликана розширювати функціонал аудиторії, і Genesis запрошує глядачів не просто подивитись на тимчасовий світ перфомансу, а відчути себе мешканцем цього світу, громадянином із свободою вибору.
І в цьому Opera Aperta ніби заперечує одну з основних характеристик мистецтва – егоїстичність. Вистава Genesis не існує заради самої себе, вона існує заради глядача. Саме він створює цю емоційну напругу. І здається, що коли за ним зачиняються двері, все дійство зупиняється, герої завмирають, а музика повисає в повітрі в очікуванні повернення гостя.
Коментар захопленої редакторки Дарії:
“Оскільки я працюю у Музеї Ханенків, то просто не можу бути об’єктивною. Але і не поділитися враженнями теж не можу.
Коли я потрапила на генеральну репетицію перфомансу, то ніби знову опинилася в дитинстві. Коли до мого міста приїздив Луна-парк, я завжди просила тата зводити мене у “Кімнату страху”. Це був перший простір у моєму житті, де я потрапляла на імерсивну виставу. Звичайно порівнювати якість розваг у Луна-парку та події у музеї не можна. Але порівняти дитячий захват, страх та несподівані повороти – цілком.
Я хочу розповісти про свої улюблені моменти опери у музеї. Перше, і мабуть, найсильніше відчуття я отримала, коли випадково долучилася до дійства. Героїні створили коло у центрі зали, де до війни було представлено мистецтво Нідерландів, і взяли за руки глядачів, що трапилися під руку. Дівчата почали співати, і я клянуся, що їхні голоси бриніли і вібрували мені по всьому тілу. Усі учасники стали єдиним організмом.
Другий мій улюблений момент – це сходження Еврідіки у царство Аїда. У той момент дівчина дуже повільно спливала/скочувалася парадними сходами дому Ханенків. А я подумала, що якщо Орфей та Адам – це один персонаж в цій виставі, то Еврідіка автоматично стає Ліліт, першою дружиною Адама! Це порівняння мені дуже сподобалося, бо спрацювало упізнавання сюжету, а ще ніби розкриття тільки мені відомої таємниці.
Ще було дуже багато дій та подій, і як ви зрозуміли, історія була і не була, ви могли споглядати або придумувати її самостійно. Бути спостерігачем, або безпосереднім учасником. Як уві сні.”
Фото: Насті Телікової та Юлії Остроушко
