Коли художнику-початківцю Миколі Глущенку було 25 років, він вже пережив війну, полон, навчання у Берліні і шукав своє місце на мистецькій арені у Парижі. За шість років Микола Глущенко стане агентом КДБ під кодовим ім’ям “Художник”.
Микола Глущенко народився у 1900-му році на Дніпропетровщині. У віці 7-ми років Микола втратив батька, мати була не в змозі утримувати дітей, тож віддала сина на виховання тітці. Все дитинство Глущенко малював, копіював картини Рєпіна, розписував ікони. Підлітком виготовляв декорації для вистав у місцевому театрі.
У 18 років Миколу Глущенка було мобілізовано до армії Денікіна. Через рік він потрапив в полон, працював у каменярні, захворів на тиф. Врешті-решт, Микола втік з табору і дістався до Берліна, без грошей і документів. На той момент йому було 19 років. За два роки, працюючи вантажником, прямо на вулиці Микола познайомився з німецьким художником Гансом Балушеком, і згодом прийняв пропозицію вчитись у його приватній школі.
Зі згадок знайомих та друзів художника у Миколи Глущенка окрім мистецького таланту був неабиякий талант до вивчення мов і вміння подружитись з потрібними людьми. Художник вільно володів німецькою, французькою, трішки гірше італійською та іспанською, читав зі словником англійською. Все це вкупі дало змогу Миколі Глущенку закінчити Королівську академію мистецтв в Берліні, отримати фінансування навчання і подорожей від Володимира Винниченка і стати другом Олександра Довженка.
Провівши ряд персональних виставок у Німеччині, Глущенко переїхав до Парижу, де прожив 11 років. За цей час він встиг одружитись, посваритись з Винниченком, який згодом став підозрювати Глущенка у подвійному житті, виставити свої картини на Салоні Незалежних, випустити альбом з еротичними літографіями, і навіть отримати власну монографію авторства француза Анрі Пулея. Але грошей молодій сім’ї не вистачало, амбіції художника вимагали більшого, Микола Глущенко отримав радянський паспорт та багато пропозицій проводити свої виставки в Україні, плюс нарешті зміг зв’язатись з сестрою і матір’ю. Микола Глущенко хотів повернутись на Батьківщину.
Так, у 31 рік Микола Глущенко став розвідником і агентом під кодовим ім’ям “Художник”, такою була ціна повернення в СРСР з еміграції. Радянську розвідку перш за все цікавили художники Михайло Бойчук та Анатолій Петрицький, з якими листувався Глущенко, також його завданням було налагодити стосунки з Дмитром Андрієвським, лідером Організації українських націоналістів. Художника Василя Седляра Микола повинен був завербувати у агенти.
Через Глущенка у 1933-му році Георгій Рубісов передав технічному відділу СРСР німецькі креслення авіатехніки та моторів.
До повернення в Радянський Союз Глущенко п’ять років прослужив розвідником у Парижі, Винниченко підозрював його у подвійному житті і став віддалятися, побоюючись за себе. Привілеї, які отримав Микола за свою співпрацю з органами стосувались насамперед його творчої кар’єри. Виставки його картин проходили у Львові, він багато подорожував, зав’язав контакти у Торгпредстві СРСР у Парижі. Єдине, чого не врахував Глущенко, що країна, в яку він збирався повернутись, дуже змінилась.
Після повернення Микола розпочав те, що виходило в нього так само добре, як і малювання. Він заводив зв’язки і знайомився з представниками художнього життя Харкова. Але репресії ставали жорсткішими, Глущенко боявся за своє життя і прийняв рішення переїхати до Москви.
Бойчук, Падалка та Седляр, були розстріляні у 1937-му. В агентурних нотатках Глущенко йшов, як подвійний агент, через якого Бойчук зв’язався з низкою українських емігрантів-націоналістів. Він був під підозрою, не дивлячись на свій статус розвідника.
У 1940-му році НКВС запропонувало Берії відправити агента “Художника” до Берліна для організації виставки “Народна творчість СРСР”. На виставку завітав Адольф Гітлер, який високо оцінив талант Глущенко як пейзажиста і подарував йому свій Альбом репродукцій акварелей. Після повернення до Москви Глущенко подає звіт, в якому попереджає про підготовку Німеччиною до війни з Радянським Союзом. Цей звіт попереджає Сталіна значно раніше за розвідника Ріхарда Зорґе.
А потім почалась війна. Під час Другої світової художник працював так завзято, як ніколи, малював людей, війська, окопи, танки, сатиричні малюнки, засуджуючи фашизм, сюжетами картин стали героїчні баталії з ворогом, портрети воєначальників і письменників.
У 1944-му році Глущенко переїхав до звільненого Києва.
“В усій творчості я не знав нічого страшнішого, аніж етюди повоєнного Києва”, так згадував художник. Від Олександра Довженка він вже знав, які жахи коїлись у Києві, як радянські військові підірвали Хрещатик, Успенський собор і поводились з українцями.
Після війни товариша Глущенка було призначено в комісію з оцінки картин. Це була робота громадського типу, не оплачувана. По суті, потрібно було робити оцінку картин, які були вилучені радянськими військами з німецьких замків та галерей для подальшого продажу. За словами художника у Донецьку було продано чимало картин з Дрезденської галереї, покупцями були приїжджі з Москви.
За ці роки, Микола Глущенко вислужився і отримав нове кодове ім’я – “Ярема”. Його відправляли у відрядження до Європи, організовувати виставки Радянського мистецтва, та підтримувати зв’язки в інтересах Союзу. Він став членом складу правління Спілки радянських художників України. Він дивувався, наскільки радянська влада не тямить у мистецтві, на виставки абстрактного мистецтва відправляють роботи соцреалістів, хоча в підвалах зберігаються картини Шагала, Екстер і Кандинського.
Але, сам художник любив подорожувати Україною, був на Закарпатті, Полтавщині, у Криму, захоплювався краєвидами країни і багато малював пейзажі, наприклад, Конча-Заспи ще до будівництва там доріг.
Протягом восьми років з 1962-го по 1970-ий Микола Глущенко працював над циклом робіт “По ленінських місцях за кордоном”, за цю серію він отримав Державну премію ім. Т. Г. Шевченко.
Останні роки завданням Глущенка було спілкуватись з Іваном Гончаром, він пропонував йому експонувати свою колекцію і піти на пропозиції Спілки, але Гончар відповів, що колекцію лишить при собі.
Помер Микола Петрович у 77 років, від онкології. Перед смертю він хотів спалити 250 своїх робіт 50-х років (епоха соцреалізму не репрезентувала його як художника, так він вважав). Він радів успіхам Тетяни Яблонської, хвалив її роботу “Льон”, і саме вона разом зі вдовою Глущенка Марією відбирала сотню його картин для виставки у Москві.
Микола Глущенко був швидше радянським, ніж українським художником, він любив свій край і свою роботу, але для виживання йому потрібно було пристосуватися до системи. Десь він зміг допомогти українському мистецтву вижити, десь навпаки – закрив очі на злодіяння влади. Першочерговим для нього все ж таки було малювання, виставляти свої роботи, а інше – способом досягнення мети.
До речі, альбом з акварелями Гітлера вдова Глущенка передала у міністерство культури України після смерті художника, і більше його ніхто не бачив.
Зацікавила історія Миколи Глущенка? Підпишіться на наш ютуб-канал і дізнавайтесь більше про українських та зарубіжних художників, чиї імена лише чекають на відкриття!
Біографію художника-шпигуна досліджувала Анна Коваленко
Якщо ви хочете нас підтримати і отримати додатковий контент, вам сюди:
❤️ https://www.patreon.com/cedra
❤️ https://send.monobank.ua/jar/7XhJmjGw9j
Наші мережі 👇
🌻 Youtube: https://www.youtube.com/@CedraBlog
⭐️ Telegram: https://t.me/cedra_journal
🤩 Instagram: https://www.instagram.com/cedra_journal/
🔥 TikTok: https://www.tiktok.com/@cedra.journal
⚡️ Facebook: https://m.facebook.com/cedra.journal/
