Дихотомічне ставлення до Києва властиве, мабуть, кожному другому в місті. Київ вбирається у тисячі масок: в переносному і прямому сенсах – київські маскаруни – візитівка столиці. Яке обличчя ховає місто під “кам’яними масками”? “Мать городов Русских” чи “провінційна столиця”? Місто-герой, що кожну п’ятницю переживає День визволення, коли містяни їдуть з квартир на природу і дачі, та кожну неділю День взяття Києва, коли всі повертаються назад і мліють у заторах.
Хоча й кажуть, що в ногах правди немає, ми не повірили цьому прислів’ю і вирішили шукати відповіді у прогулянці.
Шлях Києва – це, звичайно, не “Путь Святого Якова”, але все ж дещо спільне з паломництвом знайти можна. Забудемо про релігійні мотиви, а подумаємо про те, що променад Києвом теж нелегке випробування – від візуальних страждань до пейзажної ейфорії, від пекельно-диких місць до шикарних, незамацаних натовпом куточків.
Зараз не найкращий час для паломництва Києвом. Снігом навіть і не пахне. Зараз він скоріше схожий на вокзального безпритульного. Сірий, облуплений, подертий, який свистить холодним вітром у “спальних” районах між новобудовами, який грубіянить тобі в рогачах, маршрутках, вселяється бісом у бабок, що тягнуть свої возики зрання у транспорт. Похмурий, непривітний – такий Київ легко не любити. Але, саме тоді, коли важко любити, треба “лупати сю скалу”, наводити оптику своєї душі на те, що додає наснаги та сили. Тим більше – страждання роблять душу благороднішою.
Ка-тар-сис
Північні схили Татарки
Редакція сказала – треба, журналіст сказав окей.
Вперше нас занесло сюди випадково влітку. Ми вийшли з Нижньоюрківської десь о сьомій ранку і неспішно поплелися заспаним Подолом. Нас запросили у гості, тому, як чемні-виховані, дорогою зайшли на заправку, аби прийти не з пустими руками. Відправились далі з поповненням: двоє собак відбились від гурту і знайшли собі нову зграю у нашій компанії.
4 зупинки маршруту – останні “Заводьска” і “ Фармак”.
Ми звертаємо з дороги і підіймаємося лісом вгору. Стежки на пагорбах Татарки, наче кинутий серпантин, хаотично розпадаються згори, сплітаються і розходяться. Приблизно те саме можна сказати про історію як Татарки, так і Подолу. Що ми знаємо про Поділ? До біса багато! Від того, що тут сила-силенна аномальних, геопатогенних зон до реальних диких і страшних історій як “справа Бейліса”. Ні, Бейліс не має нічого спільного з “ірландськими вершками” і солодкого там мало. «Справа Бейліса» — судовий процес у Києві у 1913 році проти київського міщанина єврейського сповідання Менахема Менделя Бейліса, звинуваченого у вбивстві хлопчика Андрія Ющинського з ритуальною метою. Спроба звинуватити в особі Бейліса весь юдаїзм була сфабрикована царською юстицією. Це був один з методів гальмування демократизації суспільства, на кшталт справи Дрейфуса у Франції.
Агов, брати Коени, зважаючи, скільки у нас останнім часом зняли кліпів і стрічок, у мене до вас пропозиція.
Зненацька ми потрапили в лабіринт. Татарка – це портал або кротова нора (без Моргана Фрімена): територіально ти у серці Києва, за хвилин 15-20 можна дійти до Лук’янівки, але всередині неї ти не знайдеш міського шуму-галасу, заторів і трафіку, тут маленьке поселення з голуб’ятнями, фруктовими деревами, мужичками, які перевозять на тачках пісок, сапають город, курками, що пробігають повз вузьку незаасфальтовану стежку.
Пекельним випробуванням для нашої експедиції тоді стала спека, сховатись було нікуди. Лабіринти почали сміятись з нас і водити колами, а ми велися на жарти, які нам підкидувала Татарка. Але було весело відчути себе трохи Алісою у Країні Дач, залізти у чийсь город, нарвати аличі і помилуватись на краєвиди. Тут дуже класні природні оглядові майданчики, наче спеціально для пікніків. Шкода, що у нас не було з собою повітряного змія, от би запустити його на одному зі схилів…
А поки ви уявляєте, як у небі кружляє повітряний змій, я непомітно дістаю з вузьких джинсів маховик часу і ми переміщаємось…
Блошиний ринок на Почайній (Петрівка). Слідкуй за базаром!
…трохи далі.
-Погнали на Блошку? – питають у мене.
Я погоджуюсь і ось ми знову волочимо ватні ноги на зустріч пригодам. День почався сірим дощем, і ми як більмо на оці у пошарпаного ринку: в яскраво-картатому одязі, повільно-веселі, чухаємо рядами. Продавці визиркують на нас з халабуд своїх капюшонів, проводжають поглядом.
Блошиний ринок – пожива для мисливців за цікавим, пасовиська для колекціонерів, клондайк історій, палімпсест епох.
Продавці розташувались на рельсах, як мухи на клейкій стрічці. Першопрохідця тут може здивувати багато чого: ніяких правил, незрозумілий графік роботи (інтуїтивний, кожного разу різний, але, тим не менш, від існує), організація торгової зони, тобто її відсутність, та розкладання «товару» на землі, під ногами у перехожих, на пожованих часом картонках, шматках поліетилену, старих жовтих скатертинах і купа-купа різних речей від крихітних дрібниць, побитих статуеток, до кранів, шлангів, воєнних штуковин, прострочених цукерок, шин, гасових ламп, прикрас та шкарпеток. Все, від сміття до антикваріату. Проте, є неписане правило, яке ми, гуляючи ринком, самі вивели і переконались у ньому. Якщо ви занадто націлені знайти щось ОСОБЛИВЕ чи ДОРОГОЦІННЕ на блошиному ринку – ви цього не отримаєте ніколи. Тож треба відпустити свої бажання, та “гоу віз зе флоу”. Просто розслабтесь. Якщо життя закинуло вас сюди, сприймайте це місце як музей під відкритим небом, місце, де епоха наскакує на епоху, де можна раптом зустріти іграшку зі свого дитинства і зазирнути їй в очі. Брр-р-р.
Воздвиженка
Потьомкінські села – так ми між собою називаємо Воздвиженку. Легко здогадатись чому, якщо ви знаєте історію цього місця, або були всередині хоча б однієї з цих будівель. Потьомкінська Воздвиженка – це бутафорські різнобарвні пряники, які ззовні виглядають привабливо, смачно, але за цим камуфляжем ховається справжнє побутове зло, архітектурна криворукість, бісівська насмішка забудовників. Царство плісняви, вологи, патьоків, абсурду та дикості. Здалеку вона зачаровує, але раптом стає схожою на епізод з фільму про зомбі-апокаліпсис. Тут наче ніхто не живе, де всі? Подекуди визирне охоронець, просканує вас поглядом і попросить відійти від його володінь. Ціна тут на житло б’є під дих. Гугліть, якщо недовірливі. А якщо ви ще й хоробрі, то слухайте легенду. В далеких 2010-х добрі чарівники захотіли зробити собі магічну вуличку, як Косий Провулок, чи де б могла мешкати Аліса, яка повернувшись з Країни Чудес, шукала б собі житло і оселилась би тут. Але наслала якась лиха сила на чарівників страшні прокляття і перетворились вони на: Дикий Несмак, Тяп Ляп, Дешево-Сердито і створили вони те, що створили.
Майдан Незалежності – Бессарабка
Будь-яка центральна площа міста перетворюється на коло пекла під час свят. І після свят також: гірські хребти сміття височіють над калюжами, на місці яких ще день тому була гірка пухкого снігу. Тільки ми можемо спокійно спостерігати весь цей Апокаліпсис, не падаючи морально і духовно, бо генетично пам’ятаємо візити татаро-монголів. Ми навчились переходити воду, балансуючи на дошці, яку дбайливо кинула якась добра людина. А ще, у нас вмонтований навігатор, що допомагає нам рухатись в натовпі, аналізуючи швидкість, рух людей, щоб випадково не зіштовхнутись з кимось, помічати знайомих, включати режим “ніндзя”, і все це робити не відриваючись від телефону. І не витягаючи навушників. Така функція “містопересування” може стати набутою, а у молодших вже встановлена за замовчуванням.
Майдан Незалежності, вулиця Хрещатик тягнеться-повзе і упирається у Бессарабку. Тут вже не важливо, подобається вам Бессарабка, чи ні. Головне, що ви сподобались їй. Інакше вас тут обрахують, “позичать” гаманець, телефон, зігнуть в бублик, назвавши ціну на ринку. Зараз візуально ринок – мед для оченяток перфекціоніста, чи вашого друга з обсессивно-компульсивним розладом. Гладенькі рядки акуратно розкладених овочів, фруктів, трав. Рівненькі гірлянди цибулі, часника та невідомої екзотики та ідеально насипані спеції, наче бархани, мов би нанесені зайшлим вітром. Але не забувайте про те, що якщо на Житньому – «торг уместен», то на Бессарабці – ні. Або ви професіонал торгових відносин і можете “покласти на лопатки” у дуелі по збиттю цін, або вам так конче щось потрібно, що ціна вже не має значення. Бо на найдорожчому ринку столиці дійсно можна знайти майже все у будь-яку пору року. І так, до речі, було завжди, але не завжди так любо оку.
Бессарабку називали шрамом на обличчі, через те, що раніше ринок являв собою стихійно самонароджений організм, далекий від естетики. Місцина, яку тисячі ніг бідних та знедолених перетворили у потоки бруду, з купою сміття, відходів, хламу. А через те, що Бессарабка розташовувалась в низині, сюди стікались на лише живі, а й мертві… З лютеранського кладовища, зливами вимивало “сплячих вічним сном” і пришвартовувало їх посеред Хрещатика. Але і це не кінець. На ринку, після того, як міська влада причепурила його, знаходилась судово-медична лабораторія Наркому охорони здоров’я. Ну, якщо простіше – трупарня. Чому? За що? Бо це зараз можна зробити три кроки і провідати вночі холодильник, а тоді холодильна камера була розкішшю. А люди, як би так сказати, не лише смертні випадково, ще й псуються доволі швидко.
Київська маршрутка – окремий вид транспорту, що вимагає від тебе високого рівня “прокачки” героя. Сувора і жорстока. Це саме в ній Чак Палагнюк вигадав і перевірив на власній шкурі правила бійцівського клубу.
Правило 1: Перш ніж влізти в М, перевірити заряд телефона, навушників, планшета та інших електронних засобів, які допоможуть вам не бачити, не чути, не говорити. І вбивати час.
Правило 2: Не спокушайсь присісти на два закляті місця. Одне прокляте на гроші – ви будете приречені передавати за проїзд до кінця ваших днів (читай: поїздки), а інше вільне сидіння – має належати збирачу мзди, але це в дуже кошерних маршрутках. Але все одно: не поспішайте падати на вільне місце – при забитому салоні воно манить і кличе вас, але задумайтесь, чому воно вільне за таких обставин?
Правило 3: Знати “мову жестів” маршрутки. Контакт водія з пасажирами відбувається через особливу таємну мову, яка доступна старожилам, але якій легко навчитись, підглядаючи за майстрами та довіряючи інтуїції. Приклад: знаходячись у певній суперпозиції (кішки Шредінгера,) маршрутка може їхати і не їхати одночасно. Водій напівнатяком, злегка рушає, але повноцінним рухом транспорту назвати це важко, і двері ще не зачинені, що дає змогу зайти чи вийти, чи приготуватись до поїздки чи приготувати гроші.
Поїхали, Хароне.
Подорож розпочала та загубилася у колах київського пекла Анна Попова
