Ну ось ми і дочекались апофеозу всіх наших страхів! По-перше, закінчилося літо. У зализані до чистоти вікна#віднічогоробити змарнілими очима дивиться холодна осінь. Вже відчуваєте хандру і меланхолійність? По-друге, друга хвиля пандемії знову розворушить панікуючих. Але в усьому можна знайти прекрасне. Хіба жахливе не може бути прекрасним? Ми (Cedra) затіяли таку собі екскурсію моторошними шляхами Києва і взяли на себе роль Вергілія-провідника для Едгара По – Данте від жахів.
“Я почитаю тобі вголос – і так ми разом згаємо цю жахливу ніч”
Падіння дому Ашерів, Едгар Аллан По
Кирилівська церква + психлікарня
“I became insane, with long intervals of horrible sanity”
Кирилівська церква на схилах Дорогожичів – не лише красива стародавня пам’ятка архітектури (аж з XII століття), але й дуже аутентичне місце, повне легенд і фактів. Що більше лякає в цьому випадку – сказати складно. В наш час тут спокійно можна замовити екскурсію, або літургію, то вже як вам заманеться. А хочете, можна й самостійно пройтися церквою, як музеєм. Враховуючи смаки нашого гостя (нагадуємо, що це сам Едгар По), ми привели його сюди з двох причин. Кирилівську церкву побудували тут не просто так: у районі нинішньої Кирилівки в давнину сходилися всі найважливіші дороги, що вели в Київ-град. Отже, місце було стратегічно важливим.
За легендою, в Кирилівських печерах (а вони тут є, бо де в столиці їх немає?) жив Змій Горинич. Той, що пожирав звичайних подорожніх та займався протиправними діями – викрадав жінок або царівен. Уявили, як тут було “спокійно”? Від церкви простягаються печери аж до південної околиці Києва, а саме до «Церковщини». Однак, про ці підземні ходи ніхто вам нічого конкретного не розкаже, бо коли і навіщо вони з’явились – невідомо. І, до речі, лігво Змія глибоко веде вниз, аж до самісінького Пекла. Гуляти печерами ми не будемо і вам не радимо, а краще одразу підемо до церкви.
Друга легендарна історія – про кохання і мистецтво. Що теж подобається Едгару Аллану По.
У 1860 році в Кирилівській церкві випадково знайшли фрески 12-го століття. Відкриття зробив священик Орловський, що символічно – під час богослужіння. Від стіни відвалився шматок вапна і “явив” на світ божий образ з німбом. Тож, почали реставрацію, яку очолив Адріян Прахов, куратор та меценат багатьох знаменитих художників. Фрески очистили, але залишились пусті місця, а як відомо, святе місце – пустим не буває, то покликали на допомогу Михайла Мурашка та його учнів. Проте головний герой з’явився пізніше і зовсім випадково. З Москви до Києва прибув ще нікому невідомий Михайло Врубель. І тут, у святому місці, він зустрів свого “демона”. Андріян Прахов був одружений з Емілією Марією Клементиною Лестель, яка в 16 років вийшла за нього і прийняла православ’я в Києві.
«Эмилия Львовна была дамой с придурью. В нашей семье знали, что нельзя во время семейной трапезы огорчать бабулю — ведь она могла, не моргнув глазом, вылить чай за шиворот кому-то из сидящих или разбить чашку о пол. Она была довольно властным человеком — эдакая домашняя Салтычиха. Эмилия Львовна испортила жизнь своей дочери Елене. В неё был влюблен тогда малоизвестный художник Михаил Нестеров и даже якобы сделал ей предложение. Но Эмилия Львовна воспротивилась, сказав, что Лёля достойна лучшей партии. В итоге Елена так и не вышла замуж. Кстати, Варвара Великомученица в правом иконостасе Владимирского собора написана Нестеровым с Елены Праховой. Узнав об этом, жена тогдашнего киевского генерал-губернатора вспылила: «Что же мне — ходить молиться на Лёльку Прахову?!»
Зі спогадів онуки Прахової
Михайло Врубель одразу закохався в ексцентричну дружину свого начальника і вже ніяк не міг викинути з голови її образ. Тому лик Емілії і втілився у іконостасі Кирилівської церкви. Врубель написав одну зі своїх головних робіт – ікону «Богоматір з немовлям». Андіян Прахов був трохи незадоволений такими обставинами. І хоч як не вдавалось приховати «скандал», влітку, коли відкрилась Кирилівська церква, з вікон, на які всі ходили молитись, дивилась на «рабів божих» та сама екстравагантна Емілія Прахова.
Про своє фатальне кохання художник згадував: “Я різав себе ножем. Зрозумієте ви … Я любив жінку, вона мене не любила – навіть любила, але багато заважало її розумінню мене”.
Історія закінчилась прикро: Михайла Врубеля більше не запрошували в дім Прахових, а фатальне кохання зробило той самий крок до ненависті чи чого страшнішого. Образ Емілії Львівни ще довго не покидав художника, а її риси обличчя навіть вгадують в усіх демонах Врубеля. Прахова пережила митця на 17 років, пішла від чоловіка та оселилася в тій же самій квартирі в Києві, в якій колись жив художник. Своїй доньці вона заповіла спалити всі листи, які їй писав молодий Врубель. Донька настанову виконала. Говорять, що Врубель, оточений своїми демонами, боявся зійти з розуму, тому коли він дізнався, де буде працювати в Києві, трохи занепокоївся.
На початку 1800-х років була побудована Кирилівська «богадільня» з відділенням для психічнохворих. Символічно: адже раніше душевнохворими займалися саме монастирі. Психіатрична лікарня (“Кирилівка”) існує і до цього дня, і відома як «Павлівка». Олександр Купрін колись опублікував в газеті “Київське слово” опус про кошмарні богадільні, який називався “Київський Бедлам”.
«Ворон»
Once upon a midnight dreary, while I pondered, weak and weary,
Over many a quaint and curious volume of forgotten lore,
While I nodded, nearly napping, suddenly there came a tapping,
As of some one gently rapping, rapping at my chamber door.
“‘Tis some visitor,” I muttered, “tapping at my chamber door,
Only this and nothing more.”
Якби ми насправді прийшли сюди з Едгаром По, то точно попросили поета прочитати свого «Ворона». Це було б дивовижно, особливо в сутінках чи вночі. Недалеко від Золотих воріт, на вулиці Рейтарській, є великий вольєр з чорними воронами, які звуться Кирило, Карлуша і Корбін. Зараз, здається, там лишився всього один ворон, та й то, говорять, без одного ока. Ворони мали навіть власника – кримінального авторитета. В 90-х це місце обиралось для «сходок» кримінальних босів, але там ніколи не влаштовували розправ, а скоріше була своя точка «для перетерти». Єдині розборки тут стаються між вороном та котами, які підкрадають у ворона їжу, яку приносять птахові гості.
Дім з котами
“Я вихопив з кишені жилета складаний ніж, розкрив його, ухопив за карк бідолашного кота і без жалю вирізав йому око! Тепер я червонію, я весь палаю і здригаюся, оповідаючи про це звірство”.
Якщо мова зайшла про тварин, то гріх не сходити на Гоголівську вулицю. Будинок Ягимовського, більш відомий серед киян як Будинок з котами, збудовано у 1909 році у стилі модерн, з елементами готики, і належав він полковникові Федору Ягимовському.
Особливістю споруди є те, що вона повністю асиметрична. Будинок Т-подібний, характерного зеленого кольору, має 4 поверхи з боку вулиці, але якщо пройти у двір і порахувати поверхи – їх буде 5. Усі вікна та балкони оформлені по-різному. Якщо уважно роздивитись будинок, можна побачити як поміж пластичного оздоблення містяться зображення чудернацьких химер та чоловічих маскаронів. Вхід «охороняють» фігури сов, а краї великого напівкруглого вікна на першому поверсі — барельєфи котів із зеленими очима та червоними пащами. Ні, вночі вони не нявкають. Швидше за все.
Вважалося, що сови є символом мудрості, а коти охороняють затишок і добробут будинку від злих намірів чорта, фігура якого увінчує архітектурну композицію будинку. Але навіщо їх тоді звели тут разом – невідомо. Деякий час будинок називали Замком Кощія.
Можливо, через прізвище його архітектора – Володимира Безсмертного?
Головпоштамт
“Найперше впадала у вічі його давність, вона здавалася просто неймовірною. За довгі століття стіни геть утратили свій колір. Увесь фасад укривала пліснява, що мальовниче звисала з карнизів, схожа на густе павутиння. Однак ніде не було очевидних знаків руйнування. Кам’яна кладка всюди лишалася цілою, хоча з’являлося дивне враження, ніби деякі з досконало припасованих один до одного каменів от-от розкришаться”.
Київський головпоштамт розташований на розі Хрещатика і Майдана Незалежності. Зараз тут ніби місцевий осередок якогось кола пекла – приміщення займають «Укрпошта», Міністерство транспорту та зв’язку України та Департамент з питань зв’язку та інформації.
Чому ми прибули на це місце? Воно теж відоме з містичної та трагічної сторони. 2 серпня 1989 року о 16 годині 20 хвилин внаслідок обвалу колон порталу головпоштамту загинуло 11 людей. Причиною катастрофи були ремонтні роботи, проте причиною обвалу стало все-таки порушення техніки безпеки. Очевидці стверджували, що суттєві деформації головпоштамту можна було бачити ще за день до трагедії. Тож, будьте обачними. Бо в столиці завжди десь щось будують чи ремонтують.
В минулому столітті тут було доволі людне місце, «Гранд- готель», кондитерська «Жорж» та поштова станція. Під час повені 1839 року саме тут потонули люди та коні, що знову нас звертає на трагічний бік історії.
Але не забуваємо і про містику. В будинку під номером 22, яким володіла Ольга Дьякова – дружина тодішнього міського голови, сталась дивна штука: полтергейст. Так, 16 листопада 1902 року домовласниця з жахом викликала охорону. Бо в одній з її квартир почали мимовільно, на власний розсуд, пересуватися меблі, літати ковдри та стрибати подушки. Викликана на місце поліція так і не змогла приборкати невидимих бешкетників. Але чи намагалась? Квартиру заарештували, а місто ще багато років розказувало про привида.
Коли через десять років, Хрещатиком буде прогулюватися Корній Чуковський, йому розкажуть цю історію, а він її як справжній письменник, запам’ятає, і згадає про легенду – левітуючі «ковдру та подушки» в «Мойдодирі».
Лиса гора
“Із суворих країв, що розкинулись за горами, які зусебіч оточили нас, в’юнилася вузька і глибока річка, яка блискучими водами затьмарювала все, крім очей Елеонори; тихо звивалась вона долиною і, зрештою, зникала в тінистій ущелині, серед гір, іще похмуріших, ніж ті, з яких вона витікала. Ми назвали її Рікою Мовчання, бо несла вона свої води з якоюсь безгучною силою”.
Ну як же ми могли її оминути? Легендарно-субкультурно-міфічно-історичне місце! Гора знаходиться на південному заході від Видубичів. І тут постійно хтось «тусив»: спочатку проводили свої обряди язичники, влаштували будівництво форту, а після – гарнізонну в’язницю. Але на цьому не зупинились: гору використовували для страти злочинців. У путівнику 1912 року так про неї пишуть: «Від Русанівського мосту до с. Вигурівщина знаходиться Лиса гора – улюблене пристановище київських, іногородніх і навіть іноземних відьом».
Чекайте на продовження!
А ми пішли далі…
Познайомитися ближче із паном По можна буде 29 жовтня на алкогольно-літературному лекторії “По межі”
