Частина 1. Література
З 1917 року щорічно у світовій літературі з’являються нові імена, поруч з якими в одному реченні ніколи не забувають гордо зазначити два слова: «Пулітцерівський\ка лауреат\ка». Хто ці люди? Хто їх обирає, а головне – за що? І чому наша рука так і тягнеться до будь-якої книги, позначеної тегом «Пулітцер»?
Цю історію почала людина, завдяки якій США отримали один із найвпізнаваніших своїх символів – Статую Свободи. Саме Джозеф Пулітцер, угорсько-німецький єврей, переконав американський уряд та громадян у важливості скульптури, від фінансування монтажу якої навідріз відмовлялись, для промоції американської ідеї у світі.
Помираючи, Пулітцер заповів купу грошей на серію нагород за визначні здобутки у письменництві та журналістиці для американських авторів. Еквівалентом премії завжди були і є – гроші (наразі це близько 15 тисяч доларів) і сертифікат (у нас би обмежились «великою подякою»).
Пулітцерівська премія настільки відома, і загальновизнана, що навіть номінація щось означає. Американська авторка турецького походження, журналістка «Нью-Йоркера» Еліф Батуман розповіла редакції Cedra, що номінація її роману «Ідіот» минулого року (про яку вона, до речі, дізналась з газет) збільшила кількість продажів її книги у десятки разів. Хоча вона зізналась, що на цьому всі переваги закінчуються.
Критерії? Які критерії?
Примітно, що книга не має бути бест-селлером аби потрапити до списку номінантів. Аби вашу книгу розглянули, необхідно заповнити аплікаційну форму, заплатити 50 доларів і надіслати 4 копії книги у відбірковий комітет. Це може зробити автор, його агент, редактор, видавництво (адже мати серед авторів пулітцерівського лауреата є неабиякою заслугою, і суттєво допомагає продажам). Це може зробити навіть фанат. Навіть мама. Будь-хто має право номінувати книгу, відправивши її до відбіркового комітету та виконавши умови подачі.
Важливо! Книга має бути надрукована впродовж року, за який присуджується премія, і лише до 1 жовтня. Тобто, книжки видані з 1 жовтня по 31 грудня взагалі не розглядаються. НІКОЛИ.
Самвидави також розглядаються як номінанти, єдиною вимогою є те, що книга має бути надрукована в твердій чи м’якій обкладинці. На сьогодні книги, які існують лише в електронному варіанті, як номінанти не розглядаються.
Крім цього, а також основної вимоги Пулітцера – бути американцем (винятком є лише категорія історичної літератури – де головним критерієм є те, що книга має бути про історію США, а автор будь-якої національності), лейтмотивом книг-номінантів має бути відображення американської культури, і які (за словами самого Пулітцера) – «проявлять найкраще атмосферу американського життя та найвищі стандарти американських манер та характеру». Формулювання коригувалося безліч разів викладачами Колумбійського університету (на рахунки якого, власне, і були зараховані кошти на премію).
Та врешті, усі вимоги по суті є лише гайдлайнами. Що саме виділить вашу роботу з-поміж інших – вирішувати лише журі.
Хто тут головний?
Всі надіслані твори (щороку кількість варіюється від 50 до 350) потрапляють до журі з трьох людей, які читають їх, пишуть на них рецензії, обговорюють і звужують список до трьох номінантів.
Переважно журі складається зі знаних (читай: старих) журналістів та викладачів університетів. Члени журі здебільшого не мають стосунку до письменництва напряму (не є авторами). Впродовж майже всього 20-го століття з 155 членів журі лише 5 були професійними романістами. Останніми роками тренд змінився, наприклад, у 2012 році всі троє були визнаними письменниками, відзначеними купою літературних нагород.
Одна з колишніх постійних членкинь журі після виходу на пенсію зізналася, що далеко не всі книжки реально читаються журі. Більшість навіть не проходить побіжний огляд. Члени журі читають і обирають те, що їм дозволяє час, хайп та власні вподобання чи переконання. Також вона заявила, що більшість переможців останніх років не включила б навіть до 20-ки найкращих.
Твори-фіналісти потрапляють до «пулітцерівського комітету», що складається з дюжини членів, які читають їх і голосують. Пулітцерівськиий комітет включає колумністів, редакторів, деканів, істориків, керівників інформаційних агентств, і професійних авторів. Вони можуть засідати у комітеті протягом років (хіба що виберуть фігню, або помруть). Переможця обирають стандартно – більшістю голосів. Останнім часом критики стверджують, що комітет обирає книжки, які підійдуть хіба що для бібліотеки недільної школи.
При цьому, неодноразово серед лауреатів опинялись всесвітньо відомі письменники (чи то краще сказати, навпаки: лауреати ставали всесвітньо відомими).
(Цікавий випадок з голосуванням стався у тому ж 2012 – тоді нікого не вибрали, бо журі раз по раз голосувало в рівній мірі за всіх трьох – тобто, по 4 голоси за кожного, і жоден не хотів уступити).
Нагороду жодного разу не ділили між двома авторами.
Переможців не судять
В Україні відомими є далеко не всі лауреати Пулітцерівської премії за художню книгу. Велика частина їх навіть не перекладалась українською мовою, або виходила мініатюрними тиражами, тому і не могла викликати інтересу масового читача.
Але звісно, є серед них і ті, що входять в усі можливі літературні топи і обов’язкову шкільну програму з літератури, як то «Звіяні вітром» Маргарет Мітчелл (перемога 1937 року), «Грона гніву» – Джона Стейнбека (1940), «Старий і море» – Ернеста Гемінгвея (1953), «Вбити пересмішника» – Гарпер Лі (1961), «Кролик розбагатів» – Джон Апдайк (1982), «Дорога» Кормака Маккарті (2007).
Є навіть рекордсмени, до гаманців і на стіни яких потрапило по кілька нагород – це той же Джон Апдайк і його серія романів «про кролика», геніальний Вільям Фолкнер, лауреат і Нобелівської премії з літератури, та Бут Таркінгтон, чиї твори отримали понад півсотні екранізацій.
Так як вони не належать до наших улюбленців, редакція Cedra, користуючись нагодою, хоче поділитись із вами своєю підбіркою фаворитів, а також «поганих овець» за майже сторічну історію премії.
Роман про Першу світову «Один з наших» Вілли Катер (1923) – далеко не найвідоміший твір письменниці, яку майже не можливо знайти в папері в Україні. І не тільки цей роман, а й більш відомі – «Смерть приходить за архієпископом», «О, піонери!» та «Моя Антонія». У романі-лауреаті типовий американський юнак, якого підганяє вперед до невідомого та нових звершень якийсь чисто американський ґедзь, ідеаліст без ідеалу, кидає рідну Небраску і їде у Францію у цих самих пошуках, які приводять його в окопи Першої світової. Хоча роман і не здобув слави для Катер, адже на той час вона вже була дуже відомою, завдяки «Піонерам», проте отримав неймовірні на той час продажі. У той же час ще один лауреат «Пулітцера» Ернест Гемінгвей відкрито заявляв про переоціненність твору.
Торнтон Вайлдер, передовсім знаний як драматург, відхопив чергову нагороду за «Міст короля Людовіка Святого» у 1928 році. Нетривіальна історія про монаха, який намагається розібратись і знайти божий промисел у трагедії – обриві мосту у Перу і загибелі п’ятьох людей – варта витраченого часу. Як на прочитання, так і на осмислення. Між іншим, Вайлдер є одним з рекордсменів премії, адже крім цієї повісті, «Пулітцером» були відмічені дві його п’єси.
«Все королівське військо» Роберта Пенна Уоррена (1947) можна знайти ледь чи не у всіх списках «топ», «рекомендовано», «бест», «прочитати, поки не помер», «всіх часів і народів». І все це заслужено, без перебільшення. Прототипом головного героя став губернатор Луїзіани, а назва – є не лише фразою з віршика про «Хитуна-Бовтуна», а й відсилкою до гасла реальної політичної кампанії губернатора – «Кожен чоловік – король» (Зацініть: «Every man is a king» і «All the king’s men»). Брудні методи, зміна особистості під впливом влади та слави, інтриги, замахи та вбивства і дуже-дуже американські персонажі. Напевно, не те, чого хотів Джозеф Пулітцер, коли заповідав писати про «американську культуру», але саме те, на що Америка була схожою у 30-ті роки.
Справедливо буде сказати, що найвідомішим (на сьогодні) романом Майкла Канінгема «Години» стали лише після екранізації, яка зуміла зібрати суцвіття найпопулярніших акторів початку 21-го століття – Меріл Стріп, Джуліана Мур, Тоні Колетт і Ніколь Кідман, яка отримала Оскар за роль Вірджинії Вульф. У центрі роману інша книга – «Місіс Делоуей», із долею головної героїні якої переплітаються долі трьох персонажів роману Канінгема. Книга-калейдоскоп влучно поєднала літературний і реальний виміри, і принесе справжню інтелектуальну насолоду не лише фанатам Вірджинії Вульф (до речі, першою назвою роману «Місіс Делоуей» була саме «Години»).
«Олівія Кіттерідж» Елізабет Страут (2009) не наробила великого галасу ні під час свого виходу, ні в часи отримання премії, ні після. Проте саме цей роман (а точніше, збірка оповідань) якнайкраще втілює те, що Джозеф Пулітцер вкладав у своє розуміння переможця. Йому б сподобалось! І справді, різні сторони життя у американському містечку, провідні теми, які домінують нині в американському суспільстві, переживання і думки здебільшого неприємних та ординарних героїв роблять книгу чимось матеріальним. До речі, цьогоріч Страут випустила сіквел «Олівія, знову», який також складається з 13 новел, і охоплює період життя Олівії після першої книги і до смерті. Хоча книгу (на сьогодні) поки що не вдасться знайти у вільному доступі (і у перекладі), рецензії та професійні відгуки критиків – багатообіцяючі. «Washington Post» взагалі вважає сіквел кращим за оригінал.
А от «Колір пурпуровий» Еліс Волкер (1983) – той твір, який хочеться розбачити і розчитати, і не тому що «його хочеться читати ще раз і ще раз», як часто пишуть люди, які вважають себе «літературними блогерами». А тому, що весь цей аж надто реалістично описаний бруд, огида, жахіття, прилипають до вашої шкіри надовго, і зронюють почуття страху і безвиході, позбутись якого вдається лише кількома книжками по тому. Така ж неоднозначна, як і сама авторка (якщо все, що розповіла про неї її донька – правда, то її близьким хочеться лише поспівчувати), книга звернула на себе увагу навіть Стівена Спілберга. І хоча екранізація не перебила славу першоджерела, вона була висунута на рекордну кількість номінацій Оскар (11), хоча так і не отримала жодної.
У зв’язці з «Кольором пурпуровим» неможливо не згадати інший бест-селлер, «Пулітцерівку» 1988-го «Кохана» Тоні Моррісон, мов близнюк схожий за стилем, персонажами та темами, який остаточно вивів афро-американську прозу в тренди кінця 20-го століття.
Багацько говорено про одного з нещодавніх лауреатів, та редакція хоче висловитись. Нова хвиля популярності цьогоріч прийшла до «Щигля» Донни Тартт (переможець 2014), який більшість впливових літературних критиків називають однією з найнеобгрунтованіших і сумнівних перемог за всю історію премії. «Блідий, плаский, надуманий, спекулятивний (тема тероризму) і суттєво бідніший за перший роман авторки, «Таємну історію» – така характеристика повсякчас зустрічається у рецензіях на книгу. Проте, вона отримала свою аудиторію, а відтепер ще й глядацьку. Цікаво, що так само сама Тартт описала екранізацію. Багато хто (але не ми) не погодиться з такою характеристикою, проте 11 років роботи з потенціалом Тартт могли б мати більш щасливий кінець.
Як, власне, і ще один роман-лауреат, який наступив Тартт на п’яти, взявши нагороду наступного (2015) року «Все те незриме світло» – Ентоні Дорра (відмітимо прекрасний український переклад Олександри Гординчук!). Наскрізь стереотипний та звинувачуваний у плагіаті та спекулюванні на темі Другої світової роман Дорра є надто американським. Діалоги персонажів – французів та німців, їхні дії, характери та думки, а також мова, якою написано роман, мають небагато спільного з реальністю, і від того не викликають відчуття справжньості подій. Це бачення історії та культури Європи очима американця, який не особливо заморочувався походами в бібліотечні архіви, консультаціями з істориками і навіть просто з громадянами будь-якої європейської країни. Сподіваємось, екранізації не буде.
Мова, темп розповіді, тематика, персонажі, сюжети книг пулітцерівських лауреатів можуть бути максимально несхожими між собою. Одні можуть викликати у вас відразу і змусити пошкодувати витрачених на примірник грошей, у той час як інші займуть чільне місце на книжковій поличці і у вашому серці. Та невидимою ниткою їх усі об’єднує ота американськість, яка має бути у всіх удостоєних премією творів. Це не погано, і не добре. Це просто є. І без цього в нас не було б такого визнаного світом критерію літературної майстерності та індикатора смаків як Пулітцерівська премія.
Книги Пуліцерівських лауреатів читала Катя Потапенко
