Світ, створений Мар’ям Петросян, не схожий на типові для фентезі-романів світи. Цей обмежується стінами одного будинку і уявою персонажів. Та врешті, чи є в ньому взагалі щось «фентезі»? Роман, що залишає купу екзистенційних питань, змушує страждати над об’ємом і кількістю імен, і братися за олівець у нестримному бажанні візуалізувати мешканців будинку визнано чи не найвагомішою книгою нульових.
Синопсис
На околиці міста стоїть сірий Будинок. Він міг би видатись пустим, адже здається, ніби життя його покинуло. Проте всередині повно мешканців, для яких, найчастіше усупереч їхній волі, цей Будинок став Домом. Будинок – це інтернет для дітей, що мають певні проблеми зі здоров’ям: їздять у візках, є незрячими, не мають рук тощо. Інтернат існує ніби в багатьох паралельних світах, там відбувається щось містичне, та й діти начебто мають надприродні здібності. Крім того, Будинок має свої закони і традиції – і жорстоко карає порушників. Ми бачимо життя у Будинку очима його мешканців – заглиблюємось у їхні стосунки, думки, таємниці (більшість з яких, щоправда, лишаються невідкритими, навіть і для самої авторки).
Для жителів Будинку наближається важливий час – випускний, коли вони будуть змушені покинути ці містичні стіни і зіштовхнутись із «зворотнім боком», реальністю за межами інтернату. Крім того, цей випуск стане для школи останнім – її знесуть, щойно діти покинуть Будинок. Частина наважується піти, проте дехто вирішує залишитись.
Події у романі відбуваються у двох часових вимірах – сьогодні та сім років тому. Кількість реальностей (кіл), у яких живуть герої – назвати неможливо, та і чи варто? Герої діляться на тих, хто здатний покинути одну реальність і перейти в інше коло, та тих, хто стрибає з реальності в реальність. Чим далі – тим більше книга залишає питань, таємниць, і змушує сумніватись у прочитаному. Основні герої, за якими читач слідкує протягом всієї книги (чи які слідкують за ним?) – це візочник Курець (єдиний герой, який має справжнє ім’я – Ерік Циммерман), Сліпий (ватажок Будинку і….перевертень?), Сфінкс (Коник, стрибун), Стерв’ятник (Рекс, ватажок групи Птахів), Табакі (Смердючка, знавець історії і традицій Будинку), Лері (Зануда), Рудий (Смерть), Лорд (візочник, новачок, наркоман), Македонський (епілептик, має надприродні здібності (або ні!)), Чорний (спортсмен, Білявий, не розуміє «фішки» Будинку), Чорний Ральф (Р Перший, вихователь).
«Сірий Будинок не люблять. Ніхто не скаже про це вголос, але мешканці надали б перевагу не мати його поруч»
«Просто потрібно було уявити, що гра – це все, що тебе оточує»
«Він взагалі ніколи не дивиться у дзеркало. – Чому? Якби я бачив у дзеркалі те, що бачить він…- Звідки ти знаєш, щовін там бачить?»
«Не буває такого, щоб хтось хотів звідкісь вибратись – і не вибрався»
«Деякі живуть ніби у порядку експерименту»
«Самітник плюс самітник – двоє самітників. А ще десять самітників – це вже ціле море самотності»
«Я зрозумів, що запам’ятаю це на все життя. Тишу місця, де мовчить надто багато людей»
«Світу, куди їх викидають, коли їм виповнюється вісімнадцять, для них не існує. Йдучи, вони знищують його і для інших»
«Якби ти так не зациклювався на тому, що тебе ніхто не розуміє, можливо, у тебе вистачило б сил зрозуміти інших»
«Сліпий усміхається. Ральф не знає, що окрім Будинку нічого немає. Куди звідси можна вилетіти?»
«Деякі теми не обговорюються. У будинках повішених – мотузки. Можливо, навіть мило й цвяхи»
«У зовнішньому світі Будинок вже списаний з усіх рахунків і доживає останні дні»
«Час у Будинку йде не так, як у зовнішньому світі. Про це не говорять, але дехто встигає прожити два життя і постаріти, у той час як для іншого проходить якийсь нещасний місяць»
«Я припинив шукати сліди Табакі, коли помітив, що з коридорних стін зникли зроблені ним написи і малюнки. Після них навіть не лишилось пустих місць. А потім я раптом похопився, що забув його обличчя. Мільйон разів я малював Шакала, та не знайшов жодного малюнка.
Причини читати
Магічна школа пострадянської реальності. У післягаріпоттерні часи, коли романи про школи магії та таємничі інтернати заполонили полиці книжкових, усі чекали на щось настільки ж епічне від російськомовних письменників, що б відображало східноєвропейські реалії, і не було водночас дешевим фентезі, що забувається одразу після прочитання, або копіпейстом західних аналогів. Чекали, чекали, і не дочекались. Натомість, отримали «Будинок, в якому» – незручну, громіздку, складну, заплутану, сумну, страшну, незрозумілу книгу. Не ідеальну, а саме таку, як треба.
Враховуючи об’єм гідний Діккенса, книга на славу проходиться по ряду дражливих для підлітків та дорослих питань: замкнутий соціум, становлення особистості, адаптація новачка, маргінальність, дорослішання, перше кохання, справжня дружба, різниця поколінь, інвалідність, смерть, хвороба, втеча від реальності.
І хоча місце та час подій навмисно не уточнюються, все вказує на типовий пострадянський антураж інтернату 90-х – початку 2000-х, розквартированого у дореволюційному маєтку, що дихає на ладан. І хоча авторка стверджує, що через відсутність імен, географічних назв тощо, роман буде однаково сприйматись в будь-якій країні, його низька популярність за межами колишніх республік свідчить про зворотнє.
Народження Будинку. Те, що цей роман знайшов читача – саме по собі щасливий випадок. Від початку написання до власне публікації минуло 18 років, з яких 10 він пролежав у випадкової людини, якій потрапив до рук рукопис у якості подарунку від товариша, якому його подарувала матір, якій його подарувала Петросян. Як ті подарунки, які переходять по колу, нікому не потрібні. Та (на радість усім!) фінал виявився щасливим. Отож, від цієї випадкової людини він перекочував до ще кількох, доки врешті не потрапив до рук редакторки вірменського видавництва, яка і відшукала авторку.
Ідея «Будинку» з’явилась у Мар’ям у підлітковому віці. Спочатку вона малювала героїв, а потім писала їхні історії. Герої змінювались і змінювали одне одного, а фінал писався вже після пропозиції публікації – і не надто нагадує кінець – сюжетні лінії обриваються, герої розходяться, історія здається завислою у повітрі.
Революційність Будинку. Популярність «Будинку» складно пояснити раціональними аргументами. Задум не прослідковується, композиція розірвана, текст не несе особливої художньої цінності, не призводить до революційних висновків. Він більше схожий на дуже об’ємний фанфікшн. Тим не менш, критики, журналісти, і (що найважливіше) читачі – одноголосно заявили, що він «не схожий на інші» – а це у очах сучасної публіки ледь не найвища відзнака. Складно сказати, чи саме цією щирістю та непродуманістю книга така привабила. Можливо, саме ця розгубленість автора, який не знає, що робити зі своїми героями, і робить їх такими живими, і виносить за межі сторінок, переселяє їх у будинок на околиці кожного міста. Багаторічна метафора, нетрадиційна казка для дорослих, довгоочікуваний підлітковий роман із нелінійним сюжетом: як «Будинок» не назвати – він все рівно буде стояти осторонь усіх жанрів і усіх вікових категорій.
Таємниці Будинку. Будинок живе за законами гри. Він сам – паралельна реальність. Дивні табу та відсутність табу раціональних (привіт, «Володар мух»!), палати вихованців – ніби таємні клуби, секти без ідолів. У дзеркалах живуть двійники – прихована загроза, як і в зовнішньому світі, дзеркало для героїв Петросян мов портрет Доріана Грея, на якому відбиваються всі їхні гріхі, відповідальність за які відсутня у стінах Будинку, але не в дзеркалі; заснувши, можна прокинутись у іншій реальності, а прокинувшись – постаріти на кілька років.
Тема доброго дива також розвинута в романі: Сивий робить чарівний амулет, що оберігає Коника, (амулет – плацебо, але віра в нього рятує), а Македонській вміє проходити в сни, і зцілювати (але це не точно).
Кожен з вихованців боїться – страху, ненависті, дзеркал, духів, неприйняття – якісь зі страхів притаманні усім людям (і читачам також), деякі – дуже особливі та містичні. Та усіх єднає страх перед зовнішнім світом. Але чим страшний цей зовнішній світ – ніхто не може пояснити. Іншими правилами? Відсутністю правил? Невідомістю? Герої це навіть не обговорюють, кожен лишається зі страхом наодинці.
І нарешті питання: що сталось із Вовком? З Лосем? Чому нема покарання за вбивства в стінах Будинку? Чи була Русалка реальною? Що таке кола? Чи справді герої подорожують у інші світи, чи все це лише їхня фантазія? Чи мають вони надприродні здібності? Що врешті-решт трапляється з усіма ними? Мар’ям не має відповіді на ці питання, стверджуючи, що кожен має відповісти на них самостійно, адже так цікавіше. Тут все доведеться додумувати, зв’язувати разом, а деякі речі дізнатись до кінця нам не вдасться.
Вихованці Будинку. У книзі багато героїв, і складно сказати, хто з них головний. Кожен з них має історію, передісторії, і післяісторію (і паралельну історію?), хтось має надприродні здібності (або прикидається?), усі мають унікальні характери та визначальні особливості. Ніхто з них не герої, і не злодії, соціальні ролі міняються з віком та пережитим досвідом, так Коник стає Сфінксом.
Палати в будинку – як індійські касти. Кожен герой дозволяє нам побачити якусь свою частину будинку, якийсь певний аспект реальності (нереальності). Сліпий виводить нас з дому, він розкриває його містичний бік, Горбач показує нам природу навколо, а зі Сфінксом ми пізнаємо філософію будинку, дорослішаємо, вчимось терпіння, з Табакі ми дізнаємося історію будинку, переймаємось песимізмом Курця, закохуємось з Рудою та Лордом тощо.
Попри те, що вихованці стають одне для одного сім’єю, вони всі самотні, адже через різний досвід, сприйняття і характер, вони не можуть в повній мірі поставити себе на місце того, хто страждає, навіть, якщо дуже хочуть. Це нам і показує книга: ми всі одинаки і у кожного з нас своя реальність.
(У документальному фільмі Стівена Фрая «Відкрита книга Росії: Писати в епоху Путіна», 2013 року, Мар’ям Петросян була названа серед шести кращих російських (зайвий доказ того, що всіх російськомовних знаменитостей автоматично зараховують до росіян) письменників «епохи Путіна», яких читають та будуть читати завжди)
Знак питання
- Про що взагалі книга? Події відбуваються у реальності? Це світ, в якому присутня магія, чи швидше наркотичні та психологічні тріпи? Суцільна метафора, де нічого не можна сприймати буквально? Діти не діти, і будинок не будинок?
- Що домінує: казковість, чи реалізм та драматизм ситуації (покинуті хворі діти)?
- Чому дорослі майже не представлені в книзі? Ви звернули увагу, що діти не роблять домашні завдання, самі піклуються одне про одного (наприклад, годують з ложки Товстого)?
- Чому лідерами виявились сліпий та безрукий хлопці?
- Чому Табакі звати Табакі? Кого з героїв в такому разі можна було б асоціювати з Шерханом?
- Хто такі дракони? У Македонського є певні надприродні здібності, а які тоді здібності у Лорда?
- Кола – це паралельні реальності. Ви орієнтувались у колах в «Будинку»? Ви допускаєте наявність паралельних реальностей?
- Як вам уявляються Будинок та його мешканці?
Про авторку
Вірменська письменниця і художниця Мар’ям Петросян (1969), правнучка найвідомішого вірменського художника Мартироса Сар’яна, сама стала відомою у 2009 році саме завдяки своєму першому і єдиному романові «Будинок, в якому». Завдяки тому, що роман було написано російською – він швидко поширився російськомовним світом. До переїзду в Москву (який стався після розпаду Союзу) Мар’ям працювала мультиплікатором на вірменській кіностудії, а потім у «Союзмультфільм».
Крім єдиного роману «Будинку» (Мар’ям стверджувала, що більше нічого не напише) згодом видала «Казку про собаку, яка вміла літати», напівфантазійну історію про хлопчика, який подружився із собакою, що має крила. Після виходу «Казки», Мар’ям знову стверджує, що більше нічого не писатиме.
Мар’ям живе не публічним життям, і не надто охоче відповідає на питання читачів, пов’язані з «Будинком в якому», часто говорячи, що сама не знає відповідей на питання, пов’язані з сюжетом, або що не вважає відповідь важливою для сприйняття історії.
*Книжковий клуб «Клуб залюблених у книгу та…» збирається в останню п’ятницю щомісяця о 19:00 у книгарні «Небо». Участь за попередньою реєстрацією за телефоном: +380996263642, +380687007977. Вартість 50 грн. Пригощаємо чаєм та печивом. Літературний модератор клубу Катерина Потапенко.
