Як часто ви думали, що історія персонажа має закінчитись не так? Або що автор в який момент просто на нього забив, і вирішив зайнятись іншими, обірвавши, або «зливши» його сюжетну лінію? А якщо є світ, де всі ці герої, ображені на своїх творців, існують, продовжують жити, і самостійно писати власні історії? У персонажів Нобелівського лауреата з літератури Луїджі Піранделло такого хеппі енду не сталось. Їхні пошуки ні до чого не призвели, а історія скінчилась так само трагічно, тільки цього разу про неї таки дізналась аудиторія.
Синопсис
Актори готуються до постановки п’єси Піранделло. Раптом репетицію переривають шестеро людей, які намагаються переконати Режисера, щоб він поставив їхню історію в театрі – став їхнім автором. Режисер спочатку впирається і думає, що вони божевільні. Але згодом, заінтригований, вирішує їх вислухати. Тож, історія така: Батько одружується з Матір’ю, в них народжується Син, але вона закохується в секретаря (точніше, Батько так вирішив), і Батько вирішує відпустити їх. У Матері з новим чоловіком народжується троє дітей. Згодом чоловік помирає і Матір починає працювати на Мадам Паче швачкою, та Мадам шантажем перетворює дочку Матері (Пасербицю) на повію. Батько приходить за послугами до Паче і потрапляє на сеанс з Пасербицею, та у найвідповідальніший момент вривається Матір. Історія завершується смертю молодших дітей Матері. Під час того, як персонажі розповідають свою історію, вони сперечаються з акторами, які будуть їх грати, Режисером тощо. Врешті-решт, Режисер не розуміє, що правда, а що вигадка, закінчує репетицію і йде. НА сцені лишаються лише тіні чотирьох персонажів.
Цитати
«Смішно і тупо! Так, смішно і тупо! Чого ви від мене хочете, якщо Франція давно вже перестала постачати нам гарні комедії і ми змушені ставити комедії цього Піранделло, якого зрозуміти – треба пуд солі з’їсти, і який ніби навмисно робить все для того, аби і актори, і критики, і глядачі плювалися?»
«Ми забрели сюди у пошуках автора…»
«Ви створюєте людей більш живих ніж ті, які їдять, дихають, працюють. Ці істоти, може й не такі реальні, проте куди більш правдиві»
«У словах усе зло і є. У кожному з нас цілий світ, і у кожному цей світ особливий. Як ми можемо зрозуміти одне одного, якщо у свої слова я вкладаю лише те, що заключено в мені, а мій співрозмовник вловлює лише те, що збігається з його власним світом?»
«У кожному з нас сидить здібність бути з одними одним, а з іншими – іншим»
«Повірте, я персонаж драматургійно нереалізований, і у цій компанії мені доводиться тяжко»
«Репетирувати у присутності автора – завжди така мука. Завжди вони чимось незадоволені»
«Ви в театрі, і правда тут гарна до відомої межі»
«Ви можете сказати, хто ви такий?»
«Персонаж завжди має своє власне життя визначене характерними, одному йому притаманними рисами. Персонаж завжди є кимось. Між тим людина – часто може бути і ніким»
«Ми не змінюємось, ми не можемо змінитись, стати іншими. Ми такі, які є (це страшно, чи не так, пане Режисере?) і завжди лишимось такими»
«Причиною тому (ред: що автор закинув своїх персонажів) швидше за все була його зневага до театру, театру, якого вимагає сьогоднішня публіка»
«Помре письменник, людина, інструмент творіння, але саме творіння не помре ніколи! Помітьте, що для життя у століттях це творіння не потребує надзвичайних якостей, чи необхідності творити дива»
«Що вам потрібно у театрі? – Ми хочемо жити»
Причини читати
Хоча офіційно «театр абсурду» виник з виходом п’єс Ежена Іонеско та Семюеля Беккета, справедливо буде сказати, що Піранделло випередив їх усіх мінімум на 40 років. Та, як це часто трапляється, світ не був ще повністю готовий сприймати «такий» театр. Коли «Шість персонажів…» вперше поставили у Римі, вийшов грандіозний скандал, глядачі кричали, вибігали з зали, обурювались і загалом не розуміли, що відбувається. На той час хід виходу акторів із глядацької зали не був заїждженим, між глядачами та акторами завжди існувала традиційна дистанція, порушена у цій п’єсі. Хоча, тема театру в театрі, нереалізованого персонажа вже була присутня в драматургії початку 20-го століття. І ще, вгадайте де? Правильно, в нашій улюбленій Давній Греції. Та очевидно, для італійців це було зарано.
Піранделло не вважав, що театр має бути реалістичним. Точніше, він був певний, що не потрібно грати так, ніби все насправді, переконувати глядачів у реальності того, що відбувається на сцені. Не дивно, що він відносив себе до письменників-філософів. Він дискутує із глядачем (та читачем) посередництвом своїх текстів на теми: питання відносності правди, стосунків між театром та глядачем, актором і персонажем, автором і творінням, реальності та вигадки.
Персонажі п’єси алегоричні, а сюжет другорядний. Це пародія на давньогрецьку трагедію, де комедія – це трагедія іншого. Шість персонажів – модель сім’ї, і модель касту акторів. Найчастіше конфлікти приховуються всередині родини, та персонажі Піранделло навпаки «оприлюднюють» свій внутрішній конфлікт. Батько (докори сумління), який найбільше хоче знайти автора і закінчити п’єсу; Матір (страждання), яка не вважає себе персонажем, і намагається зупинити постановку, не розуміючи, що вона не втече від своєї ролі; Пасербиця (помста), що хоче зіграти п’єсу аби принизити Батька; Син (зневага) ображений на все і всіх; діти, мовчання яких символізує їхню смерть; гіперболізована до абсурду Мадам Паче; вкрай заплутаний Режисер та актори, яким не дають нормально працювати. Кожен з героїв робить акцент на власному стражданні. Навіть у смерті дітей вони поспішають звинуватити одне одного, і продемонструвати, що вони в цій ситуації найбільша жертва. Їм байдуже до переживань та «сюжетів» інших дійових осіб. Як справжнім людям.
І, звісно, ще один важливий персонаж, якого немає на сцені – автор-постмодерніст, якому байдуже до людей, людські пристрасті для нього – лише спосіб експериментувати з кліше. Це і є сам Піранделло.
Піранделло ділить сцену: реальні актори виступають у ролі блазнів, для протиставлення персонажам – жертвам. Тут персонажі більш реальні ніж актори, адже вони не вдягають маски, не намагаються бути кимось, ким вони не є. На сцені відбувається боротьба між персонажами, всередині персонажів і між акторами та персонажами. У сцені, де персонажі незадоволені грою акторів, Піранделло натякає на постановників і режисерів, які адаптують тексти авторів і викидають з них шматки, через що втрачається зміст і сенс оригінальних творів.
У п’єсі існує дві реальності – реальність персонажів і акторів, між якими відбувається битва за те, що ж справжніше. Герой виривається за межі, встановлені автором. Як у Пушкіна, до речі, який колись писав, що Тетяна зіграла з ним злий жарт – вийшла заміж за генерала. Виходить, що Тетяна вчинила проти волі автора і стала жити у відповідності до свого характеру.
Його ремарки: актори сміються, обурені, шепочуться – знов елемент пародійності давньогрецького театру. Як і смерть у фіналі, яка ні звідки не витікає. Звідки, наприклад, у хлопчика пістолет? Чому він стріляє в себе? За все платять невинні, як у Достоєвського? Смерть просто грає роль крапки у кінці історії. У п’єсі взагалі немає послідовного розвитку сюжету, адже сила мистецтва, на думку Піранделло, не лише може заміняти життя, але й випереджати його. Сам собі сюжет не супер унікальний чи цікавий. Він відсунутий на другий план. Та і переказати сюжет у випадку Піранделло не означає зрозуміти п’єсу. Головне, не що відбувається з героями, а як це відбувається.
Жанр ненаписаної п’єси у якійсь мірі звільняє автора від відповідальності (так само, як у «Я, Клавдій» форма щоденнику головного героя звільнила від відповідальності за дотримання фактів Роберта Грейвса). Драма починається звичайно і закінчується трагічно. Персонажі йдуть, їм не вдалось втілити себе в мистецтві, вони не знайшли автора (так само, як пізніше у «В очікуванні Годо» персонажі Беккета просто прочекали на сцені всю п’єсу, а Годо (образ Бога) так і не прийшов).
Тема більшості п’єс Піранделло – «якщо вам так здається, значить так і є».
Думки учасників клубу:
«Персонажі справді по-різному прописані: хтось має форму, наповнення, а хтось – як 2Д листочок»
«На якому моменті автор знає, чим закінчиться книга?»
«Легка біполярка для письменника – це корисно»
«Король Лев – це Гамлет з левами»
«Авторство автора закінчується на моменті публікації»
Знак питання
- На сцені репетирують другий акт п’єси Піранделло «Гра інтересів». На що натякає ця назва?
- Чи допомагають описи декорацій та сцен сприймати текст чи заважають?
- Чи можуть створені персонажі бути схожими на реальних людей?
- Ми часто кажемо, що той чи інший персонаж книги, фільму, художнього твору – нереальний. Чому? Хто визначає критерії реальності?
- Персонажі одразу знають кінець історії?
- Наскільки часто ми сприймаємо слова не так, як хотів той, хто їх сказав?
- Коли актори грають персонажів зовсім не схожих, не підходящих зовнішньо чи за характером, чи є це проблемою?
- Книга та екранізація/адаптація. Чи має право режисер переінакшувати оригінальний текст, змінювати героїв, і навіть сюжетні лінії?
- Навіщо персонажі шукають автора? Адже, судячи з усього, вони самі диктують свій сюжет?
- Чому Син не хоче брати участь у грі?
- Як можна пояснити кінцівку?
- Наскільки автор/письменник/творець керує своїм героєм? Ми відповідальні за тих, кого приручили – чи стосується це персонажів?
Про автора
Лауреат Нобелівської премії з літератури 1934 року «за творчу сміливість та винахідливість у відродженні драматургічного й сценічного мистецтва» Луїджі Піранделло (1867–1936) народився на Сицилії, починав з поезії та оповідань та романів у стилі натуралізму. На початку 20-го століття покинув рідну Сицилію, одружився, завів трьох дітей, і переїхав у Рим, де працював викладачем логіки в жіночому ліцеї. Його дружина захворіла на психічну хворобу, коли його батько збанкрутував, втративши гроші і Піранделло, і посаг невістки. Тоді Піранделло написав роман «Покійний Маттіа Паскаль», про чоловіка, який отримав можливість почати життя спочатку, без відповідальності і багажу прожитих років.
Піранделло заснував «Театр д’Арте» в Римі в 1925 році, який проіснував три роки і став всесвітньо відомим. Театр і творчий доробок Піранделло вплинув на Сартра, Ануя, Брехта, Іонеско, Беккета, а той в свою чергу надихався Бернардом Шоу та Генріком Ібсеном.
У 1920-х роках Піранделло втілює на сцені нові ідеї, які ламають старі уявлення про театральну режисуру. Ставить філософські п’єси «Генріх IV» (1922), «Кожен по-своєму» (1924), «Сьогодні ми імпровізуємо» (1930) тощо, серед яких, звісно, «Шість персонажів у пошуках автора» (1921) вважається вершиною. Вже традиційно для Піранделло у цих п’єсах – сцена на сцені, традиційні межі між акторами, персонажами, автором та режисером стерті.
20 років Піранделло доглядав за дружиною, хворою на гостру параною. Він не ходив навіть на прем’єри своїх п’єс, і тікав у мистецтво, як у іншу реальність. Компенсував непрожите життя. Дружина підозрювала його в усьому, і він з часом почав сам вірити у її ілюзії. Врешті, він таки віддав дружину у психіатричну лікарню, яку вона вже не покинула до смерті.
Піранделло лишив заповіт, за яким заборонив будь-яку поховальну церемонію. Його попіл мав бути розвіяний. Муссоліні хотів влаштувати йому пишне поховання, як члену фашистської партії (!) і Нобелівському лауреату, чим би ще більше прив’язав до себе драматурга, але після оголошення заповіту сказав, що «Піранделло пішов, грюкнувши дверима у мене перед самим носом».
І хоча ім’я Луїджі Піранделло, як і Жозе Сарамаго, і Пера Лагерквіста належить швидше до відомих, ніж до близьких серцю, його вклад у розвиток світової драматургії складно переоцінити, а його твори беззаперечно досягають головної мети автора – змусити засумніватись.
*Книжковий клуб «Клуб залюблених у книгу та…» збирається в останню п’ятницю щомісяця о 19:00 у книгарні «Небо». Участь за попередньою реєстрацією за телефоном: +380996263642, +380687007977. Вартість 50 грн.
Літературний модератор клубу Катерина Потапенко.
