Дивний випадок доктора Джекілла, містера Гайда і Роберта Льюїса Стівенсона

Завдяки поп-культурі імена Джекілл і Гайд стали синонімом роздвоєння особистості, злого альтер его. Однак, як це часто трапляється з гучними літературними ідеями, які стали культом, така поп-версія видається аж надто спрощеною у порівнянні з оригіналом. Тож, дозвольте трошки про особистість Стівенсона (він був чудовим хлопцем), і про те, чому важливо знайомитись з першоджерелом. 

Синопсис

Роман починається з прогулянки містера Аттерсона зі своїм родичем містером Енфілдом. Той розповідає йому історію, як напередодні був свідком неприємного випадку: чоловік штовхнув дівчинку на вулиці і вона впала. Батьки дівчинки і лікар разом з Енфілдом зажадали грошової винагороди від брутального чоловіка, і врешті той вручив їм чек, який взяв у будинку поважного доктора Джекілла, друга і клієнта містера Аттерсона. 

Нещодавно доктор Джекілл залишив Аттерсону дивний заповіт, де лишив все своє майно пану Едварду Гайду. Аттерсон відстежує Гайда і той йому страшенно не подобається і здається підозрілим. 

Рік потому відомого політика і джентльмена вбито на вулиці. Свідок впізнала у вбивці містера Едварда Гайда. Ніхто не може його вистежити. Тим часом Джекілл перебуває у чудовому настрої і активно спілкується з друзями. Кілька місяців потому друг Джекілла Леньйон помирає, залишаючи дивні документи Аттерсону. 

Слуга Джекілла звертається до Аттерсона по допомогу. Вони виламують двері і знаходять Гайда при смерті, він отруївся (самогубство). Джекілла ніде нема. Аттерсон знаходить дивні документи, зізнання Джекілла, ніби той провів досліди і відокремив злу частину себе у Едварда Гайда. Врешті трансформація перестала спрацьовувати так, як хотілось доктору, і Джекілл злякався. Він заповів все своє майно Аттерсону. 

“Що ж, життя було гарне і я його любив. Але тепер мені здається, якби ми знали все, то були б раді якнайшвидше поквитатися з ним”

“Я не вагаючись пожертвував би для вас власним життям. Власною лівою рукою”

“Людина містить у собі не одну істоту, а дві”

“Людину врешті-решт розглядатимуть як своєрідну спільноту, в якій співіснують різноманітні неподібні і незалежні одне від одного мешканці”

Причини читати

Стівенсон вмів хайпанути. Повість 1886 року створення зробила Стівенсона надзвичайно популярним, однак вона була написана в улюбленому у вікторіанську добу форматі – “швидкого шоку” – дешевого бульварного роману, які можна знайти в продажу на заправці. Графічно, коротко, вражаюче – і недорого (за легендою, Стівенсон написав повість, коли одужував від малярії і бачив кошмари, і ніби то накидав кілька сцен, які йому наснились). До речі, коли вийшло його різдвяне оповідання “Викрадачі тіл”, він найняв шістьох чоловіків, які ходили вулицями в рекламних сендвічах, зроблених під труну. 

Ідея про те, що в кожній людині борються добро зі злом – не нова, але воістину Стівенсон створив настільки яскравий образ, що невідв’язно закріпився у людській свідомості.  Його ідея у тому, що людина одночасно і добра, і зла, і важливі тільки рішення, які вона приймає в кінці. 

Придушення своїх бажань, стримування себе – характерне для вікторіанської ери: ніяких сильних емоцій, все має бути з гідністю, ти не маєш бути щасливим (і у тексті ми бачимо, що це лише породжує насильство – чим більше Гайда обмежують, тим жорстокішим він стає). 

Дружба рухає цей сюжет. Аттерсон розкриває таємницю не лише через цікавість, а й через те, що Джекілл – його друг. Це його мотивація. Дружба Леньйона і Джекілла теж мотиватор, однак – іншого штибу. Це конкуренція, розбіжність у поглядах, яка врешті стає катастрофічною.

Світ джентльменів. Персонажів визначає їх соціальний статус, і традиційно для романів 19-го століття – все саме таке, яким здається – респектабельний будинок в центрі, чи квартира в трущобах – визначає наше ставлення до героя. Аттерсон – безперечний джентльмен, вікторіанський ідеал, хрестоматійний друг. Великий Леньйон – джентльмен до смерті. Закоренілий логік, йому настільки важко було повірити в те, що зробив Джекілл, що він швидше помре (що і стається). Енфілд – просто ще один джентльмен  і Пул – ідеальний слуга (і джентльмен в усьому окрім соціального статусу). До речі, те, що вбили саме джентльмена – не раз підкреслено. 

Джекілл VS Гайд. Доктор Джекілл – гарний хлопець, який грає за правилами – він благочинець, обідає з друзями, джентльмен, врешті-решт. Те, що він робить – він робить свідомо. Він знає, що чинить погано. Доктор Джекілл любить бути поганим. Гайд – це той, ким Джекілл мріє бути, відповідно, Гайд бере гору. Тим часом сам Гайд – втілення зла. Це мутний тип в темному провулку (молодий Стів Бушемі). Він молодший, більш енергійний, схожий на мавпу (тобто в ньому щось тваринне), він нікого не поважає і не має честі. Згадаємо епоху – імена головних героїв – натяк на їхню сутність. Та якщо з іменем Гайда – все зрозуміло, він “ховається” всередині Джекілла, і за ним в свою чергу ховається сам Джекілл. То з іменем Джекілла експерти у мережі пов’язують франко-англійське словосполучення “Je kill” – “я вбиваю”, посилаючись на те, що Джекілл вбиває себе. 

Ne cherchez pas la femme. Жіночі персонажі у тексті пасивні (як у більшості творів, написаних чоловіками у вікторіанську добу), однак історія про добро і зло – сама по собі дуже проста. А героїні значно ускладнили б її, і додали додаткових сюжетних ліній, перетворивши розповідь на повноцінний роман. 

І знову про готику. Ця повість якнайповніше відповідає готичному чеклісту (за винятком хіба що “дами в біді”). Готичний сайнс-фікшн: погода як відображення настрою героїв (коли йдеться про Гайда, Стівенсон пише про туман), підвали, таємні ходи, темрява, тіні, головний герой розкриває хто він наприкінці, вбивства, вікторіанська Англія, різниця між багатими і бідними, слуги, класична трагічна кінцівка, журналістський тон оповідача, листи.

О, до речі, про листи. Ось він – колись геніальний, а зараз дешевий прийом: головна інтрига розкривається у листах (та й загалом весь сюжет у листах). Таким чином у нас є точки зору всіх головних героїв, окрім Гайда. 

За мотивами історії зняли купу фільмів (але жодного гідного), перші кілька у 30-х (один з яких з Інгрід Бергман) отримали кілька Оскарів. Є два мюзикла, є спінофф “Доктор Джекілл і сестра Гайд”, де він перетворюється у злу жінку, є анімація, є фільм з Джулією Робертс, де оповідь ведеться від покоївки Джекілла (якого грає Малкович) закоханої в нього, є фільм, де все відбувається в Гонконгу і персонажі майстри бойових мистецтв. 

Думки членів клубу

“Хіба не реакція оточуючих робить нас тими, ким ми є насправді?”

“Цей твір – як розбите дзеркало”

“Ніхто не хоче ставати наркоманом і підсаджуватись. Але це трапляється. Так і з Доктором Джекіллом”

“Я б хотіла, щоб це був роман”

“Не можна хакнути долю. Тому він розділився не на хорошого і поганого, а на поганого і звичайного”

Знак питання

1. Чому Гайд здавався всім стрьомним?
2. Те, що Гайд і Джекілл – одна людина зараз знає, напевно, кожен – через вкорінений образ у поп культурі. Як гадаєте, якби ми читали текст без цього – інтрига б збереглась? У який момент ми б здогадались, і чи здогадалися б взагалі? 
3. Чого помер Леньйон?
4. Навіщо Джекілл продовжував втілюватись в Гайда?
5. Чи ми впевнені, що Гайд помер? Хто самовбився – Джекілл чи Гайд?
6. В більшості екранізацій у Джекілла є любовний інтерес. Як це змінило б історію? Чи доречні взагалі такі зміни?
7. Чи намагались ви бути хорошим весь час? 
8. Чи може зло бути окремо від добра, чи вони навіки поєднані?
9. Які стосунки між Джекіллом і Гайдом?
10. Джекілл розділяє себе на себе і злого Гайда. Чому не на себе і доброго?

Про автора

Роберт Льюїс Балфур Стівенсон (1850-1894) – шотландський письменник та мандрівник, 26-тий найбільш перекладений автор в світі. Народився у Единбурзі, у інтелігентній родині – тато спадковий інженер, матір дворянка. Страждав від хронічного бронхіту все життя, і через те, що постійно хворів – до школи ходив спорадично. Вступив в університет на інженера, де на сором батьків “вдягався як циган”, і проголосив себе атеїстом. 

Завдяки капіталу батьків Стівенсон міг втілювати всі свої туристичні забаганки. Під час однієї з подорожей він зустрів колумністку, американку Фанні Осборн і її трьох дітей. І після спілкування у подорожі, повернувшись в Британію, Льюїс (саме так його називала сім’я) написав есе “про те, як закохуються” (натяк зрозумілий ;).  

Пізніше вони почали зустрічатись, однак Фанні була одружена.  Чоловік їй постійно зраджував і через це вона переважно мешкала у Франції. Врешті Стівенсон не витримав і поплив в Америку до неї. Поки він доїхав в Каліфорнію, то майже вмер, бо захворів на малярію. Врешті, коли Стівенсон доїхав до Сан-Франциско Фанні розлучилась і вони одружились. 

Фанні Осборн на той момент було 40. Це була не та наречена, якої йому хотіли батьки: Фанні носила пістолет, крутила власні цигарки, вдягалась у чоловічий одяг, була на 11 років старшою за Льюїса. Всупереч всьому батьки Стівенсона прийняли Фанні і її дітей дуже добре (після весілля вони разом поїхали у Единбург знайомитись, а пізніше часто плавали між США і Шотландією).

Стівенсон був суперзіркою за життя, і при цьому до кінця бачив себе у тіні Вальтера Скотта. Дружив з романістом Генрі Джеймсом, художником Джоном Сарджентом (який, до речі, намалював портрет Стівенсона з дружиною) і королем Гаваїв, листувався з Джеймсом Баррі (той був його фанатом) і запрошував його на Самоа, але вони так і не зустрілись.

В одному з ранніх романів Стівенсон описав спальний мішок, якого на той момент ще не винайшли, тож цей винахід приписують саме йому, адже письменник вказав деталі – розміри, з чого зроблений ззовні і з чого підкладка, а також як саме він застібається, згортається і використовується.

З сином (пасинком) Лойдом він об’їздив і Південну Америку, а коли потрапив на Самоа, то так вподобав місцевість, що сім’я вирішила туди переїхати. Стівенсон взяв собі місцеве ім’я і ходив по селам, записував фольклор (в нього був віслюк, якого звали Модестін, який з ним подорожував), а самоанці полюбили його страшенно і пишались таким співмешканцем.

У віці 36 років Стівенсон почав вивчати музику. Він написав 123 музичних твори для сопілки.  

Льюїс помер, відкриваючи пляшку вина. Місцеві несли його на плечах до гори і поховали на місці з видом на море. 

Цікаво, що будучи надзвичайно визнаним у 19-му столітті, у 20-му його записали у другорядні письменники і автори дитячої літератури, а перевідкрили лише наприкінці 20-го століття. 

Стівенсон писав багато нон-фікшн, зокрема подорожні нариси. Його першим великим успіхом був “Острів скарбів” (1883) (перша назва – “Морський кок або острів скарбів: історія для хлопчиків”, далі був роман “Принц Отто” (1885), історичний роман “Викрадення” (1886), пригодницька новела про “війну троянд” “Чорна стріла” (1888), “Катріона” (1893), “Клуб самогубців” (1878), “Діамант раджі” (1878), “Пригоди принца Флорізеля”, “Викрадачі тіл”. 

Половина його рукописів втрачена. Вважається, що його нащадки продали їх після Першої світової, коли вважали, що Стівенсон вийшов з моди. Зокрема втрачено і рукопис “Острова скарбів”. А першу версію “Джекілла і Гайда” (якщо вірити його онуку) Стівенсон спалив, коли його дружина розкритикувала рукопис, і сказала, що він пропустив алегорію історії. 

На завершення ще один милий факт про Стівенсона. Він подарував свій день народження знайомій дівчинці. Дочка його товариша мала день народження на Різдво і сумувала, що на день народження і Різдво отримує лише один подарунок. Він відписав всі права на свій день народження 13 листопада, і письмово зобов’язав усіх гостей святкувати день народження дівчинки саме в цей день, і дарувати окремий подарунок. 

І якщо ви дочитали аж сюди – ось ще одна цитата від Стівенсона: 

“Література з усіма її гілками є нічим більшим ніж тінню хорошої розмови”.

Тож, літературу обов’язково потрібно обговорювати з друзями 😉 

Читала Катерина Потапенко

Якщо ви хочете нас підтримати і отримати додатковий контент, вам сюди:
❤️ https://www.patreon.com/cedra
❤️ https://send.monobank.ua/jar/7XhJmjGw9j

Наші мережі 👇
🌻 Youtube: https://www.youtube.com/@CedraBlog
⭐️ Telegram: https://t.me/cedra_journal
🤩 Instagram: https://www.instagram.com/cedra_journal/
🔥 TikTok: https://www.tiktok.com/@cedra.journal
⚡️ Facebook: https://m.facebook.com/cedra.journal/