Перше, що роблять росіяни, коли захоплюють території, – це змінюють назви вулиць. Друге – намагаються стерти пам’ять та ідентичність захоплених народів.
На початку повномасштабного вторгнення команда музею зіштовхнулася з подіями, які Музей Ханенків вже переживав у 1940-х роках. На жаль, цей період історії музею дуже погано задокументований. Збереглися лише скупі документації від Василя Овчиннікова (тогочасного директора музею) та записані науковцями музею спогади його доньки.
Очевидно, що важко українцям було зберегти правдиву інформацію, задокументувати історію у часи Радянського союзу. Зараз ми маємо не тільки технологічні можливості, але і свободу ділитися та зберігати свої спогади відкрито. Наша пам’ять – це безцінне джерело для дослідників у майбутньому, але також це інформація і досвід, якими ми можемо ділитися із нашими сучасниками.
Фільм виробництва Мир і Ко Продакшен – це перший крок до документації історії Музею Ханенків у період повномасштабного вторгнення.
Враження Каті від фільму “Тіні та стіни”
Ця історія не про один конкретний музей і його колектив, як може видатись на перший погляд. Вона про життя усіх жителів Києва, які живуть життя, наскільки це можливо сьогодні, для яких “взаємодопомога”, “співчуття”, “кооперація” – не просто слова. Це приклад життєствердної історії, яку мають побачити всі.
Кому і навіщо дивитись цей фільм?
Можу назвати кілька очевидних причин.
Це приклад якісного українського документального кіно. МИР І КО продакшн мають багаторічний досвід створення документальних фільмів, і яка б не була тема, це завжди історія, яка стає особистою і особливою для кожного. Унікальні кадри того, як музей оговтувався в перші дні після ракетного удару, майстерно підібрана музика, яка не забиває, а навпаки підкреслює чуттєвість моменту і кільцеве обрамлення у вигляді екскурсії пустим музеєм додають проекту, який, здавалося б, міг бути просто сухою серією тематичних інтерв’ю, трохи художності і переводять його у статус фільму, а не просто відеосюжету.
Це історія про вас. Всі українці можуть легко асоціювати себе з Музеєм Ханенків. Здавалося б, як можна асоціювати себе з будівлею? Однак голі стіни, відлуння у пустих коридорах, атмосфера відчаю і холод від вибитих вікон – здається, це підходящий опис для наших внутрішніх кімнат, якими вони були на початку повномасштабного вторгнення. Ті, хто поїхав, лишили за собою ці кімнати, і зараз почуваються як пустий, покинутий будинок, який раптом опинився у не притаманному собі середовищі, відірваний від “постійних відвідувачів” несправедливим і наглим зовнішнім втручанням. Ті, хто лишився, так само як пустий музей намагаються заповнити свій простір, в якому не стало більше місця, але з якого щось забрали. Але проходить час, і розбите скло стає пам’яттю, наші вікна закриті вже чимось не таким крихким, і в стіни нашого музею повертається життя. Нехай повільно, нехай не з першого разу вдало, однак він оживає. Ми оживаємо.
Це унікальна екскурсія. Олександр Жук, як Аріадна, проводить нас у фільмі і в житті (у реальній екскурсії інтер’єрами музею) не лише крізь простір, але й крізь час. Ми чуємо історію колись щасливих і заможних власників будівлі, їхні плани і мрії, і з сумом усміхаємось, адже знаємо, як закінчилась їхня історія і чи збулось заплановане. Ми бачимо Музей Ханенків таким, яким його бачили хіба що під час Другої світової.
Це близьке знайомство. Відвідувачі музею, які пам’ятають його “при параді”, з експонатами на стінах, мають можливість повернути всі його скарби на місця у своїй уяві, пригадати, що висіло на місці темного прямокутника на вигорілих шпалерах, знаходилось у тій чи іншій вітрині: червона кімната була присвячена східному чи західному мистецтву? Це також знайомство із людьми, яких ви точно бачили, якщо хоча б раз відвідували музей – вони зустрічали вас, проводили екскурсії, показували напрямок (можливо навіть шикали, коли ви надто голосно розмовляли).
Це позитивний образ України і українців. Як би нам не хотілось, але очевидно, що іноземці все менше згадують про Україну, тінь війни стирається іншими новинами і лишається або образ розорених і знищених територій, або думка “а що, хіба війна ще не закінчилась?”. Фільм про роботу музею є влучною демонстрацією українського сьогодення – вирва від ракети на дитячому майданчику і п’ятигодинна опера в музеї, розбитий скляний дах і сучасне мистецтво, яке створюється саме цієї хвилини, двері у пусті коридори відкриваються для сотень тисяч людей, які прагнуть долучитись до прекрасного у найтемніші часи. Це гарний приклад стійкості людей у часи найбільшої з можливих катастроф. Фільм про переживання, спогади, роботу, надію водночас не вражає кадрами трагедій і руйнувань, які, на жаль, “набридли” і “втомили” іноземну публіку, та є своєрідним не нав’язливим нагадуванням і привідкриттям вікна в українську реальність. Ефективніше донести наш емоційний стан через щось відоме і звичне для інших людей – пусті зали музею мистецтв є кращим візуальним образом для іноземця, адже це легше сприйняти – варто зайти в будь-який музей і уявити, що всі картини зникли. Закордонний споживач надивився на руйнування і сльози в новинах, ця ж історія – інакша, а у інакшого завжди вищі шанси запам’ятатись.
P.S.
Для мене найсильнішими епізодами, окрім, звісно, розповідей співробітників музею, які емоційно абсолютно співзвучні для кожного українця, є контраст кадрів підготовки музею до евакуації і штори, яка разом з уламками вікна влітає в кімнату музею. І фортепіанні концерти у цих залах: де є музика – є життя. А отже і надія.
Проєкт реалізовано за підтримки Українського культурного фонду
Читайте про заходи, що проходять у музеї, наприклад, Опера аперта.
Якщо захочете нас підтримати або підписатись на наші мережі – вам сюди:
❤️ https://donatello.to/cedra
❤️ https://www.patreon.com/cedra
❤️ https://send.monobank.ua/jar/7XhJmjGw9j
Наші мережі 👇
❤️ Instagram: https://www.instagram.com/cedra_journal/
🌻 Youtube: https://www.youtube.com/@CedraBlog
⭐️ Telegram: https://t.me/cedra_journal
🔥 TikTok: https://www.tiktok.com/@cedra.journal
⚡️ Facebook: https://m.facebook.com/cedra.journal/
