Мало яка книга піднімає більше питань ніж “нобеленосний” роман Ішігуро. Що означає бути людиною? Як далеко ми можемо піти, щоб урятувати своє життя? Чи можна вважати клонів – людьми, якщо вони відчувають ті самі емоції? У еру ШІ та великої війни роман “Не відпускай мене” набуває нового значення.
ОБЕРЕЖНО, спойлери!
Синопсис
Англія 1990-х. Кеті Г., оповідачка, тридцятиоднорічна дівчина, яка працює “доглядальницею”. Вона подорожує між реабілітаційними центрами і допомагає “донорам” оговтатися після “виїмок”. Кеті розповідає нам про Гейлшем, школу-інтернат, де вона виросла, та її друзів Рут і Томмі.
Таємничий Гейлшем був домом для особливих дітей. Там вони навчались, при цьому, їм не відкривали сенсу їхньої “особливості”. Вони займались творчістю, яка відбиралась у таємничу “галерею”. Далі діти випускались і потрапляли до “котеджів”. Там вони жили кілька років, а потім ставали донорами і доглядальниками.
Кеті та Рут – найкращі подруги, однак Рут, знаючи, що Кеті закохана в Томмі, починає з ним зустрічатись. Вони розходяться лише після котеджів. Стосунки трійці – це американські гірки емоцій.
Випускники Гейлшема та інших шкіл – такі як Томмі, Кеті та Рут – клони, які були створені, аби у потрібний час стати донорами життєво важливих органів. Тож, в них немає майбутнього, адже після другої, третьої виїмки – вони помирають. Так ми дізнаємось, що знаходимось у “альтернативній історії”. Після Другої світової винайшли клонування людей, і почали користуватись цією технологією, не задумуючись про свідомість клонів. І тепер, знаючи, що є така можливість, людство не хоче відмовлятися від цього.
Кеті та Рут хочуть знайти своїх прототипів, щоб краще зрозуміти себе, однак їм це не вдається. Кеті стає доглядальницею Рут, і коли їй стає зовсім кепсько, трійця знову воззєднується. Рут дає Кеті та Томмі адресу Мадам – таємничої пані, яка відбирала роботи учнів Гейлшема в галерею. Адже ходить чутка: якщо клони доведуть, що їхнє кохання справжнє, їм дозволять побути разом кілька років, відтермінують процес виїмок.
Рут помирає, а Кеті стає доглядальницею і партнеркою Томмі. Вони їдуть до Мадам, однак дізнаються, що все це лише легенда, ніяких відтермінувань немає. Томмі і Кеті приймають свою долю. Коли Томмі викликають на четверту виїмку, вони прощаються, і Кеті їде геть. Томмі помирає, а Кеті отримує повістку про те, що скоро також стане донором.
Теми і причини читати
Роман-дорослішання, але є нюанс. Роман Ішігуро – про дорослішання, тож він має стандартний набір тем для такого сюжету: дружба, мрії, стосунки, ідентичність. Попри те, що головні герої – клони, всі аспекти їхнього життя (окрім народження та фіналу) – досить тривіальні. Наприклад, дружба у романі – далеко не ідеальна. Герої мають непрості характери, і їхні стосунки справді більше нагадують американські гірки, те, що б ми зараз назвали love/hate. Однак, не дивлячись на їхні сварки і підлості, вони сім’я, єдина, яка в них може бути.
Пошуки ідентичності. Страшне питання: хто я? Нам важко відповісти на це питання, будучи людьми, а у персонажів Ішігуро до рівняння додається ще мінімум одна змінна. Розуміння того, що означає бути клоном, є важливою частиною з’ясування Кеті, хто вона така. Їй потрібно вирішити, чи пов’язана її ідентичність з людиною, з якої вона була змодельована, чи це взагалі не має значення. Разом із Кеті ми формуємо думку про те, як ставитись до клонів і чи можна вважати їх людьми.
“Біла брехня”. Іноді ми брешемо, щоб захистити когось від чогось, що, на нашу думку, комусь не варто знати, до чого хтось (особливо діти) не готові. Існує дуже тонка межа між брехнею та захистом, і “Не відпускай мене” грається з цією межею. Незнання – це блаженство? Або ж ознайомлений – значить озброєний? (або у випадку наших героїв – “залиш надію всякий, хто увійде”). Ми можемо обурюватись рішенням керівництва Гейлшема не розповідати клонам всієї правди, однак чи був сенс розповідати її?
Мрії і плани. Кеті та її друзі мають меншу тривалість життя, ніж звичайні люди, тож у них менше часу на досягнення своїх цілей. До того ж, їхнє майбутнє вже розплановане: всі вони стануть опікунами, потім донорами, небагато простору для маневрів. Чи є сенс мріяти і мати цілі, якщо майбутнє визначене? Здається, кожен з нас колись замислювався про це.
Пам’ять і минуле. Кеті одержима минулим: Гейлшемом, своїми колишніми друзями, старими касетами. Вона настільки занурена у свої минулі переживання, що майже нічого не розповідає про своє теперішнє життя. Натомість майже весь роман – це серія спогадів. Але чому для Кеті так важливо озиратися на своє життя? Можливо тому, що всі її старі друзі померли, тож вони існують лише в її пам’яті, до того ж – вона знає, що на неї чекає.
Мистецтво і культура. Бути творчим у романі означає бути людиною. Не всі вірять, що такі клони, як Кеті, є людьми. Тож міс Емілі та Мадам використовують мистецтво, щоб довести, що студенти Гейлшему мають душу, як і всі ми. Але для чого це доведення? У романі панянки пояснюють це тим, що таким чином вони можуть створити кращі умови для життя клонів. Однак їхня доля все одно вирішена. Кращий корм для корівоньок на фермі, які були вирощені для того, аби бути з’їденими.
Що таке свобода? Повстання клонів ніколи не відбувається. Кеті та її друзі навіть не думали про втечу. Натомість вони без зайвого галасу підкоряються своїй долі. Вони ніколи не борються проти системи і не намагаються знайти роботу, яка не пов’язана з роздачею життєво важливих органів. Однак, можливо, ідея в тому, що Кеті та її друзі отримують задоволення від того, що добре виконують свою роботу (донорство), як би дивно це не звучало. Вони знають, що одного дня вони “вичерпаються”, і це їх влаштовує. Врешті, всі ми вичерпуємось.
Персонажі. Кеті Г. має владу як оповідачка. Вона витримує гнітюче свято депресії, яким є кар’єра опікуна. Кеті не бореться з життям, і не намагається втекти. Вона приймає те, що стане донором, і навіть з нетерпінням чекає на це, що звучить трохи божевільно для нас. Біжи, Кеті, біжи! Але ні, Кеті не тікає. Вона навіть не подає скаргу вищому начальству… ким би воно не було.
Рут – найкраща подруга Кеті, її криптоніт та заклятий ворог. Це дійсно залежить від дня. Рут може бути зразком для наслідування для всіх хороших друзів, а наступної години вона вже егоїстка, яка кине вас під автобус. Однак саме Рут врешті відпускає минуле і сподівається на світле майбутнє для своїх друзів.
Томмі Д. Велике кохання Кеті і хлопець Рут, для інших – здебільшого, мішень для жартів. Подорослішавши, він став товариським і перестав бути соціальним вигнанцем.
Мадам – прихильниця клонів, яка живе за межами Гейлшема. Разом з міс Емілі вона бореться за право клонів на гуманне ставлення до них перед тим, як зробити донорські внески.
Міс Емілі – суворий головний опікун Гейлшема. Вона контролює всю інформацію, яка циркулює у школі.
Міс Люсі – єдина вчителька, яка вирішила відкрити клонам правду, одначе одразу пошкодувала, і була звільнена.
Речі, які ми не заберемо в могилу, а дуже хочеться. Чи є у вас предмет, який ви бережете з дитинства? Для Кеті таким особливим предметом є касета з піснями Джуді Бріджуотер “Songs After Dark”. Вона любить цю касету, можливо, більше, ніж будь-що інше у всій книжці, включно з Томмі. Музика має надзвичайно сильний зв’язок з пам’яттю. Іноді просто прослуховування пісні може перенести нас в інший час і місце.
Список втрачених речей Кеті довгий: касета, Гейлшем, Рут і, зрештою, Томмі. Важливо, що касета з Джуді Бріджуотер зникає першою. Однак, більшість речей і людей, яких втрачає Кеті, здається, вже неможливо знайти знову. Хороша новина полягає в тому, що касета Джуді Бріджуотер є винятком.
Питання без відповіді. Ми не знаємо, де народилися учні Гейлшемської школи. Власне, ми не знаємо, як вони народилися – у пробірках, сурогатних матерів, лелек? І коли вони вперше приїхали до Гейлшему? Не дивно, що ця історія дає нам більше запитань, ніж відповідей. Кеті дійсно любить розповідати деталі, а потім залишати нас з бажанням дізнатися більше. Але також існує ймовірність того, що Кеті саме може не знати відповідей.
Вдалий неймінг. Що ви думаєте про термін “реабілітаційний центр”? Ми вважаємо, що це трохи евфемізм. Насправді, можна навіть назвати це пропагандою, щоб надати центрам більш позитивного звучання. Правда в тому, що донори одужують лише для того, щоб їх знову розрізали і вони пожертвували більше органів. І врешті-решт вони не одужують взагалі. Але той, хто дав цим центрам таку назву, був геніальним маркетологом. “Центр відновлення”, безумовно, звучить менш зловісно, ніж “центр завершення” або “місце, де ви віддаєте органи і помираєте”.
Якщо вже заговорили про назви – “Never Let Me Go”, назва роману, це фраза з улюбленої пісні Кеті Джуді Бріджуотер.
“Не відпускай мене” може здатися оманливо простою книгою. Але історія в цілому піднімає деякі з найскладніших питань: у чому сенс життя? Який сенс ходити до школи, вчитися, працювати, дружити і намагатися щось змінити, якщо фінал кожного життя визначений?
Думки читачів
“Це не красиво написана книжка. Але це не зупиняє від того, щоб насолоджуватись нею”
“Я сподіваюсь, що ми не дійдемо до цього світу”
“Блін, там помер Енді Гарфілд”
“Книга має ефект удушення”
“Якби тут було повстання – я була б розчарована, бо це кліше”
“Відчуття, що щось не так, тебе переслідує з перших сторінок”
Знак питання
- Кого можна назвати гарним другом – Рут, Томмі чи Кеті, чи нікого?
- Що об’єднало Рут, Кеті і Томмі і що роз’єднало їх?
- Чи викладачі Гейлшема справді захищають учнів, ховаючи від них їхню долю?
- Чи Кеті можна довіряти як оповідачу?
- Ідентичність – це питання вибору?
- Чому Кеті з друзями не намагаються дізнатися правду і розірвати коло?
- Книга була написана в 2005, чому саме 90-ті обрані для сеттингу?
- Чим персонажі схожі і несхожі на звичайних людей?
- Що б ви зробили на місці Кеті?
- Чи є різниця між прийняти свою долю і здатися?
- Чому Рут мріє працювати в офісі?
- “Ніколи не відпускай мене” про те, що Кеті тримається за минуле?
- Якби вам запропонували, щоб такі клони як ви воювали в лавах Збройних сил, замість вас, ви б погодились?
Про автора
Кадзуо Ішігуро (1954) японсько-британський письменник, лауреат Нобелівської премії з літератури у 2017 році, зі звивистим коментарем “який у романах великої емоційної сили розкрив безодню під нашим ілюзорним відчуттям зв’язку зі світом”.
Народився в Нагасакі, переїхав в Британію з батьками в 5 років, коли його батька, океанолога, запросили працювати у науковому інституті. Хоча свої перші два романи він написав про Японію, за його словами вона там вигадана, адже він вперше відвідав Японію після переїзду лише через 30 років.
У 1989 він видав роман “Решта дня” – про будинок і челядь англійського лорда у період Другої світової, отримав за нього Букерівську премію, книга отримала розголос і за кілька років була адаптована у 1992 у фільм з Ентоні Гопкінсом та Еммою Томпсон.
“Не відпускай мене”, видана у 2005, принесла остаточний і моментальний успіх (кращий роман за версією Time того року), і була екранізована в 2010 з Кірою Найтлі, Кері Малліган і Ендрю Гарфілдом.
Ішігуро одружений з соціальною працівницею (з якою вони познайомились на заході для безхатьків), дочка Наомі – також письменниця.
Він хотів бути професійним сонграйтером та музикантом, і досі пише тексти пісень, сценарії до фільмів (зокрема його сценарій до фільму “Жити” з Білом Наї отримав Бафту і був номінований на Оскар). Ішігуро називає себе фанатом Боба Ділана і любителем кіно. Має почесне звання “сера”.
Романи і збірки: “Блідий вид з вікна”, “Художник хиткого світу” (історичний), “Решта дня”, “Коли ми були сиротами” (детектив), “Невтішні”, “Похований гігант” (фентезі), “Клара і сонце” (наукова фантастика), збірка “П’ять історій про музику уночі. Або Ноктюрни”.
P.S. Якщо вам подобаються антиутопії, радимо прочитати наші рецензії (зі спойлерами) на “Хранителя” Лоїс Лоурі.
Якщо захочете нас підтримати або підписатись на наші мережі – вам сюди:
❤️ патреончик: https://www.patreon.com/cedra
⭐️ монобаночка: https://send.monobank.ua/jar/7e5USCFphw
Наші мережі 👇
❤️ Instagram: https://www.instagram.com/cedra_journal/
🌻 Youtube: https://www.youtube.com/@CedraBlog
⭐️ Telegram: https://t.me/cedra_journal
🔥 TikTok: https://www.tiktok.com/@cedra.journal
⚡️ Facebook: https://m.facebook.com/cedra.journal/
