Були часи, коли від депресії лікували так званим “постільним режимом”. Ідея лікування полягала в тому, щоб повністю ізолювати пацієнта від будь-яких контактів із зовнішнім світом, і не давати йому займатись жодними справами (включно з читанням і веденням щоденника – адже це вже вважається не відпочинком). Результати такого лікування Гілман відчула на собі і спробувала передати у оповіданні, яке часто наживають “жахастиком” – “Жовтих шпалерах”.
Послухати аудіоверсію “Жовтих шпалер” українською можна ось тут:
Синопсис “Жовтих шпалер”
Почнемо з хорошого. Оповідачка з чоловіком винаймають прекрасний котедж на літо. Героїня (без імені) страждає на щось, що її чоловік називає тимчасовою нервовою депресією. Він наказує їй відпочивати якомога більше, і обирає для неї кімнату у котеджі з жовтими шпалерами. Оповідачці не подобається кімната, але вона підкоряється чоловіку (а він ще й лікар).
Оповідачка хотіла б писати, вести журнал, бачитись з іншими людьми, але її близькі думають, що це жахлива ідея – вона має постійно відпочивати, що означає лежати, спати і сидіти.
Поступово вона стає одержима жовтими шпалерами у кімнаті, і їй починає здаватись, що візерунок на них зображає жінку, яка ув’язнена в стінах, вона намагається відірвати шпалери і звільнити жінку. Вона починає бачити її в інших місцях.
Врешті, коли чоловік заходить в кімнату, він бачить, що дружина повзає по колу, зриваючи шпалери, і втрачає свідомість. Дружина переповзає через нього, і продовжує далі повзати по кімнаті.
Причини читати
Історія з життя. Маючи післяпологову депресію Гілман звернулась до спеціаліста, в надії що їй допоможуть з нервовим зривом. Той порекомендував лежати у ліжку і звести інтелектуальну діяльність до 2 годин на день. Через 3 місяці Гілман казала, що була на межі божевілля. Вона написала «Жовті шпалери» у відповідь на такий спосіб лікування, і опублікувала в 1891 в журналі Нової Англії.
Соціальний меседж. «Жовті шпалери» працюють як горор і як соціально психологічна новела-коментар, а «жінка в шпалерах» працює як монстр і як фігуральна проекція придушеного гніву оповідачки. Так само як жінка в шпалерах ув’язнена в потворному патерні шпалер, оповідачка ув’язнена у ще більш потворному патерні – жінки у 19 столітті.
Погляди на шлюб. Джон не вірить дружині, коли вона каже, що почувається гірше, не відпускає її нікуди, не дозволяє нічого, одним словом – газлайтить по повній. Але знаємо ми цю інформацію від його нещасної дружини – жертви свого чоловіка-лікаря. Оповідачка і Джон часто не згодні один з одним, Джон не сприймає її серйозно і часто доводить оповідачку до сліз. Шпалери ув’язнюють її фізично, а Джон ментально. Тож, фактично, її в’язниця це Джон і обмеження шлюбу для жінки наприкінці 19 ст, а не шпалери. Чоловік ставить до неї як до дитини і навіть обирає кімнату яка була колишньою дитячою
Готичність. В певному сенсі «Жовті шпалери» справді читаються як готична новела – чоловік-тиран, соціальні рамки, божевільна жінка, привид зі шпалер, примарні образи, які бачить тільки одна людина, усамітнений маєток з таємничою кімнатою і купою зачинених дверей. Дивним чином від початку шпалери мають людські характеристики. Тому це справді може бути будинок з привидами і жінка може бути в шпалерах.
Трейлер екранізації 2011 року:
То що це було? Коли «шпалери» вийшли, аудиторія не зрозуміла послання. Всі вирішили, що це розповідь-жахи, еквівалент «Екзорциста» кінця 19 століття. Однак, сьогодні «Жовті шпалери» розуміються критиками як рання феміністична проза (попри періодичну появу тексту у збірках жахів).
Коли оповідь ведеться від першої особи – ти ніколи ні в чому не впевнений. Деякі критики вважають, що кінець означає, що оповідачка звільнилась від пут суспільства, а Джон символічно перетворився на жінку (втратив свідомість) – таким чином пара у шлюбі ніби помінялась гендерними ролями. Сама Гілман ніколи не планувала «шпалери» як готичний горор, вона навіть написала колонку – «Чому я написала «Жовті шпалери»: «не для того, щоб звести людей з розуму, а щоб врятувати їх від цього» .
Якби персонажці дозволили писати, можливо, її уява вилилася б у твір, а не в візуальні образи, які призвели до божевілля? Жінка у шпалерах прокидається вночі, тому що оповідачка спить вдень, і не спить вночі. Її інтелектуальна активність обмежена і намагається знайти вихід. Здоровим способом актуалізації і самореалізації у жовтих шпалерах є письменництво, творчість. Чому інші забороняють творчу активність оповідачці?
Саме через ув’язнення оповідачка втрачає глузд, на очах читача. Це приклад того, як автор показує щось, а не розповідає. Ми маємо зрозуміти з поведінки оповідачки, її поступове скочування в божевілля.
Причина її ув’язнення – це її стать. Пізнє 19 століття – не найкращий час щоб бути жінкою. Ідея психіатрів була в тому, що жінка має знайти спокій і реалізацію вдома. Оповідачка не має навіть імені, що говорить водночас про те, що вона є голосом колективного жіноцтва, і про те, що це неважливо – що жінки неважливі, їх не сприймають, як індивідуальність. Хоча сьогодні жінкам і не прописують буквально лікування спокоєм, але у ширшому сенсі жінки досі ув’язнені соціальними рамками.
Що ми знаємо про оповідачку? Це жінка, тому що вона одружена з чоловіком, а на дворі 1890 рік, швидше за все середнього класу (вона описує їх як звичайних людей), має чоловіка Джона, який лікар. Та загалом ісьлоія досить агресивно анонімна, так як ми дізнаємось це з перших речень, це те, що визначає її в її суспільстві – її гендер, її клас та її шлюб. Тобто це свідчить про те, що саме ці три риси мають бути визначальними у тому суспільстві, в якому вона живе. Про її особисту історію, або про те, що привело її сюди, що її цікавить, її зовнішність – ми не знаємо нічого.
Думки читачів щодо “Жовтих шпалер”
“Людину не приймають з її хворобою, ментальним станом, такою, як вона є”
“В такій атмосфері і здоровому тобі буде не ок”
“Нагадало “Антихриста” фон Трієра”
“Якби не шпалери – там би щось інше було”
“Для мене це історія про байдужість. Коли легше сховати, закрити, коли тебе соромляться”
Знак питання
- Чи можуть шпалери бути іншого кольору? Інший колір змінив би історію?
- Ви співчуваєте персонажам?
- Ви очікували такого кінця?
- Кого вона бачить у шпалерах?
- Що змушує її збожеволіти?
- Якою була б ця історія з точки зору Джона?
- Чи Джон лиходій у цій історії?
- Що відбудеться після? Чи оповідачка звільнилась наприкінці історії?
- Чи читається текст як особистий щоденник?
- Чи їхній соціальний статус грає роль у цій історії?
- В чому основний конфлікт?
Про авторку
Шарлотта Перкінс Гілман (1860-1935) – американська гуманістка, письменниця, видавчиня, соціальна активістка. Народилась в Гартфорді (Коннектикут, США). Батько пішов з родини і лишив їх (дружину та двох дітей, у Гілман був брат) у бідності. За сім’єю наглядали тітки – сестри батька, суфражистки і соціальні активістки, серед яких була Гаррієт Бічер-Стоу (авторка «Хатини дядька Тома»). Шарлотта ходила у сім різних шкіл, протягом 4 років. За спогадами сучасників її мати не любила дітей, вона забороняла їм читати художню літературу і заводити друзів.
Вступила у школу дизайну у Род-Айленді, де її трохи фінансово підтримував батько. Була художницею і репетиторкою. 4 роки зустрічалась з Мартою Лютер, поки Лютер не кинула її і не вийшла заміж.
В 1884 Гілман вийшла заміж, і одразу народила доньку Кетрін (яка стала художницею), будучи в депресії, а після пологів депресія посилилась. Лікування відпочинком (rest cure) було популярне на той час для жінок, що страждали на такі симптоми як втома, збудження, тривожність і депресія. Режим лишатись в ліжку, ізоляція, дієта. Лікар прописав Шарлотті саме такий режим після пологів, з інструкцією жити якомога більш домашнє життя, постійно мати з собою дитину, спати годину після кожного прийому їжі, і дозволив тільки 2 години інтелектуального життя на день, за умови ніколи не торкатись пера чи пензля.
Невдовзі Шарлотта розлучилась з чоловіком, і їй різко стало краще. Після розлучення вона зустріла пані Деллі і переїхала в Каліфорнію, де почала активне соціально політичне життя.
Її чоловік згодом одружився на її подрузі (з якою Гілман жила після депресії), і їхня донька почала жити з батьком. Гілман добре ставилась до цієї нової сім’ї, і вони ділили опіку порівну, що було дуже прогресивно на той час.
Коли померла її мати, Шарлотта знову переїхала на схід владнати справи з документами, і зустрілась з кузеном адвокатом. Вони одружились і прожили разом більше 30 років.
Їй діагностували рак грудей, і вона – адвокатка евтаназії для смертельно хворих -померла через суїцид, передозувавшись хлороформом.
Був період, коли Гілман продавала мило від дверей до дверей. Була суфражисткою, виступала в конгресі, писала статті, публікувала книги, їздила з лекціями закордон.
Протягом 7 років вона була редакторкою журналу The Forerunner, яким займалась майже одноосібно. Популярною і впливовою її зробив нон-фікшн «Дім: його вплив і дія» – про гендерні ролі. Відомою також став її нон-фікшн «Жінки і економіка». Завдяки цим книгам Гілман поїхала у тур з лекціями в Англію, Нідерланди, Німеччину, Австрію та Угорщину, виступала в Берліні на міжнародному конгресі жінок.
У своїх нон-фікшн текстах Гілман пропагувала те, що дівчат і хлопчиків треба виховувати однаково, бо дівчат заздалегідь готують до материнства, нав’язуючи цю роль. Вона також виступала за права тварин, вважаючи, що слід швидше пересісти на авто і звільнити коней. Сьогодні Гілман звинувачують у расизмі, тому що вона покладала на білих роль «спасителя» і покладала на них відповідальність за кольорове населення, чим, на думку критиків, лише підкреслювала нерівність.
Після публікації «Жовті шпалери» отримали шквал критики. Гілман відправила копію тексту лікарю, який лікував її від депресії.
Подейкують, що про неї написано більше біографій, ніж вона написала творів. Однак, за життя Гілман було опубліковано 186 оповідань у газетах і журналах (критики їх проігнорували). А також романи «Що зробила Діанта» 1909, «Рухаючи гору» 1911, «Непокарана» 1916. Однак найвідомішими її творами лишаються соціально-політичні і філософські нон-фікшн тексти: «Жінки і економіка: економічні стосунки між жінками та чоловіками як фактор соціальної еволюції» 1898, «Його релігія і її» 1923, «Щодо дітей» 1900, «Соціальна етика» 1914.
Найвідомішими короткими історіями Гілман (крім «Шпалер») є «Про рекламу шлюбу» 1885, «Скільки ми маємо читати» 1889, «Чи жінки кращі за чоловіків» 1891, «Коли почався соціалізм» 1897, «Чи мають дружини працювати» 1902, «Про собак» 1911, «Чи мають жінки вдаватись до насилля» 1912, «Жування жуйки на публіці» 1914, «Як зробити міста задовільними для життя» 1921, «Право померти» 1935, збірка оповідань «Коли я була відьмою» 1910.
P.S. Якщо вам подобаються моторошні історії, радимо ознайомитись з нашими рецензіями зі сполейрами на: “Колекціонер” Джона Фаулза, “Сонна Балка” та “Ріп ван Вінкль” Вашингтона Ірвінга, “Дивний випадок доктора Джекілла і містера Гайда” Роберта Стівенсона.
P.P.S. Якщо хочете підтримати нас гривнею 👇
❤️ патреончик: https://www.patreon.com/cedra
⭐️ монобаночка: https://send.monobank.ua/jar/7e5USCFphw
Наші мережі 👇
❤️ Instagram: https://www.instagram.com/cedra_journal/
🌻 Youtube: https://www.youtube.com/@CedraBlog
⭐️ Telegram: https://t.me/cedra_journal
⚡️ Facebook: https://m.facebook.com/cedra.journal/
