Миршавий ботан зустрічає гарненьку дівчину. Ботана б’є качок. Качок завойовує дівчину. Це основа однієї з найстаріших американських літературних історій. Вашингтон Ірвінг колись вирішив, що така ніби то примітивна казка гідна того, щоб розповісти її на загальнонаціональному рівні, не здогадуючись про те, що ця історія вийде далеко за межі кількох друкованих сторінок.
Синопсис “Легенди про Сонну Балку”
Колись давно в маленькому американському містечку під назвою Сонна Балка, неподалік від Нью-Йорка, жив собі хлопець на ім’я Ікабод Крейн. Він був міським учителем і хормейстером. Ікабод мав купу вад, головною з яких була жадібність. Тож він вирішує здобути багатство, одружившись із донькою найбагатшого чоловіка у місті – Ван Тасселя.
Однак у Катріни (так звати дівчину) інші плани і інший хлопець – Бром. Ікабода запрошують на вечірку до Ван Тасселів. Там він показує (як він думає) свій талант танцівника і наважується поговорити з Катріною, але щось у розмові йде не за планом. Ікабод повертається додому розчарованим, та по дорозі натрапляє на Вершника без голови, який збиває його з коня на землю.
На наступний день знаходять капелюх Ікабода, гарбуз, і кінські сліди – народжується міська легенда, що учителя забрав демонічний вершник. Бром підозріло сміється, коли згадують Ікабода, та ходять чутки, нібито Крейн просто втік з міста і тепер став суддею деінде.
“Вчитель був сумлінним чоловіком і завжди дотримувався золотого принципу: “Пожалієш різку — зіпсуєш дитину”. Учні Ікабода Крейна, певна річ, зіпсовані не були”
“Ікабод був жадібним – і його зелені очі не ховали цього”
Причини читати “Легенду про Сонну Балку”
Революційні (майже) персонажі.
Ікабод Крейн – один із перших антигероїв у літературі. Боїться всього (і людей), винний у всіх смертних гріхах. Майже всі думки Ікабода обертаються навколо їжі. Не секрет, що він вважає себе зіркою. А його “історія кохання” – це історія бажання розбагатіти.
Абрахам (Бром) Бонс – альфа-самець Сонної Балки. Кмітливий, душа компанії, місцевий, хоробрий, гарний наїзник – словом, протилежність Ікабода. Він також один із перших анти-злодіїв в літературі. Хоча Бром і є суперником Ікабода (який мав би бути нашим протагоністом), він не здається злим хлопцем. Ірвінг описує його як такого, що має “більше пустощів, ніж злої волі”. Хоча він мав би бути лиходієм, він нам навіть подобається. Насправді, Бром – якраз втілення стереотипного героя. Він красивий, сильний і мужній. Всі його поважають, і він “зустрічається” із найкрасивішою дівчиною в місті. А ще у нього є почуття гумору. Таким чином Ірвінг змінює полярність і змушує нас вболівати за “іншого хлопця”.
Балтус Ван Тассель – стереотипний багатій-добряк, який ведеться на все, що захоче його донька. Балтус багатий, і ми знаємо це, тому що Ірвінг сказав нам. Він напрочуд детально описує багатство Балтуса, щоб показати, що означає бути багатим у сільській Америці, а також підкреслити щедрість американських природних ресурсів.
Катріна Ван Тассель – навіть не зовсім персонаж – вона гарна, багата і все. Можна здогадатись, що вона вміла маніпуляторка.
Забобони VS логіка. Бром Бонс востаннє пожартував над Ікабодом, а Ікабод втік і врешті-решт став суддею. Або Вершник без голови вбив (або “вигнав”) Ікабода, і тепер він переслідує місто. Можливо, насправді не має значення, що сталося. Можливо, цей неоднозначний фінал має змусити нас поставити під сумнів саме поняття надприродного. Той факт, що ми навіть задаємося питанням, чи був це Вершник без голови (адже на землі лежав гарбуз!), означає, що ми такі ж ірраціональні, як і мешканці міста, що живуть у ньому.
Дискусія в постскриптумі між старим оповідачем і скептиком ще більше ставить під сумнів цю історію. Скептик, як і ми, намагається розібратися в історії, але все, що робить оповідач, – це робить все ще більш заплутаним.
Весь постскриптум виводить нас із мрійливого світу Сонної Балки на реальний острів Манхеттен. У цій новій реалістичній обстановці ми охочіше погоджуємося з тим, що, можливо, в цій історії є частка правди. Але остання репліка збиває нас з пантелику.
Врешті, неважливо чи надприродне справжнє у Сонній Балці – воно все одно має владу над людьми. До того ж 19 століття – пік американського анти-інтелектуалізму. Народ вважав, що розумні – дорівнюють злим. І Ірвінг просто не зміг стриматись.
Жанр: пародія. Історія про Вершника без голови не є оригінальною – це всього лише сучасний переказ народної казки. Але Ірвінг зробив її канонічною. В ній є все: екшн, пригоди, романтика, жахи, сатира. Це також пародія на лицарський роман і готичну новелу. І Ікабод, і Бром кілька разів називаються мандрівними лицарями – звісно, метафорично. Ікабод вирушає на пошуки грошей (спадку Катріни) і бореться з монстром (Вершником без голови), але не перемагає монстра, і не отримує дівчину. Ірвінг вивертає весь жанр навиворіт. І робить це заради сміху.
Американськість. Коли була опублікована “Легенда про Сонну Балку”, Америка Ірвінга все ще мала дитяче обличчя. Не дарма це одне з небагатьох оповідань у збірці, події якого відбуваються у Сполучених Штатах, і неважко зрозуміти чому. “Сонна Балка” просто не могла відбутися деінде. Тільки в США Балтус міг так заможно жити за рахунок землі. У будь-якому іншому місці “Сонна Балка” була б зовсім іншою історією.
Що в імені тобі?..У “Сонній Балці” імена – це більше, ніж просто імена. Термін “балка” використовується для опису міст у штатах у долині гір Аппалачі. Назва, таким чином вказує нам, що історія відбувається в США, на східному узбережжі. І не дарма, адже це історія про місце. Сонливість містечка заманює нас прямо в готичну казку Ірвінга. Це як в оповіданнях, які починаються словами: “Однієї темної ночі…”, і ви точно знаєте, що це буде за оповідання.
На реальних подіях. До того часу, як історія Сонної Балки дійшла до нас, вона пройшла через безліч переказів і стала чимось на кшталт міської легенди. Ірвінг не придумав Вершника без голови. У німецьких народних казках є сюжет надприродних кінних перегонів “до мосту”. Однак Ірвінг вирішив зробити свого Вершника без голови – гессенцем. Це були німецькі найманці, які воювали на стороні британців під час Американської революції. Вони були професійні військові, і мали гарну амуніцію – ось і вагома причина боятись їх, навіть коли вони живі. Замість того, щоб використовувати магічну, фольклорну істоту, Ірвінг перетворює Вершника на привид хлопця, який воював у реальній війні.
Літературна містифікація. Дітріх Нікербокер – наш оповідач. Це вигаданий Ірвінгом голландський історик, який пропав у Нью-Йорку, і чий манускрипт нібито потрапив до Ірвінга. Сам Нікербокер нібито записав цю історію зі слів одного стариганя. І цей старигань у постскриптумі визнає, що це не зовсім правдоподібна історія. Ще не все! Вона була опублікована у книзі Джеффрі Крейона (ще одного вигаданого хлопця).
Екранізація, яка…має інший сюжет. Відомий фільм Тіма Бартона із зірковим складом і візитівковим готично-епічним стилем повторює сюжет Ірвінга лише в іменах. Так, на цьому, в принципі, все.
Синопсис “Ріп Ван Вінкль”
У селі біля Катскіллських гір у Нью-Йоркській глушині живе чоловік на ім’я Ріп Ван Вінкль, який завжди готовий допомогти друзям і сусідам, але не власній сім’ї. Від дружини, яка його сварить, він тікає до місцевого пабу, названого на честь короля Великобританії Георга Третього, щоб обговорити сільські плітки.
Одного дня Ріп разом із своїм собакою, Вовком, вирушає на прогулянку в гори. Коли він спускається вниз, то чує, як хтось вигукує його ім’я. З’являється дивний невисокий чоловік із сивою бородою, одягнений у старовинний голландський одяг. Він кличе Ріпа за собою, і вони приходять до лісового амфітеатру, де дивні люди грають у кеглі.
Ріп п’є з ними, випиває забагато, і занурюється в глибокий сон. Коли він прокидається, то поруч нікого немає. Собака Ріпа також зник. Зникла рушниця, яку він взяв з собою на гору, а замість неї поруч з ним лежить іржавий пістолет.
Йдучи додому, Ріп помічає, що його борода виросла на фут завдовжки. Коли він повертається до свого села, то зустрічає людей, яких не знає, і які не знають його. Всі магазини та будинки виглядають по-іншому. Його будинок напівзруйнований і безлюдний. Паб змінив назву на “Генерал Вашингтон”.
Ріп розпитує селян про своїх друзів, а ті говорять, що вони померли. Ріп запитує, чи знає хтось чоловіка на ім’я Ріп Ван Вінкль. Вони вказують на чоловіка, схожого на Ріпа: його сина, який вже виріс і став схожим на свого батька. З’являється доросла донька Ріпа, вона каже, що батько зник двадцять років тому, а дружина Ріпа вже померла.
Ріпа Ван Вінкля починають шанувати як сільського старійшину і патріарха, який пам’ятає, яким було село до війни за незалежність США.
Причини читати “Ріпа ван Вінкля”
“Ріп Ван Вінкль” – це, мабуть, найвідоміша американська казка. У ній є надприродні елементи і вона зосереджена на простому сільському житті, як багато класичних європейських казок.
Історична хроніка. Хоча “Ріп Ван Вінкль”, як і багато інших історій, що набули статусу сучасних міфів чи архетипів – став більш відомим як ідея, ніж казка, часові рамки історії є центральними: Ріп Ван Вінкль засинає до 1776 року, коли американські колонії все ще перебували під владою британців, і прокидається після Війни за незалежність США, в результаті якої США стали незалежною державою.
Що хотів сказати автор? Одна з інтерпретацій: Ірвінг насправді намагається применшити значення Американської революції. Ріп Ван Вінкль примудряється проспати її. Коли ж він повертається до свого села, хоча кілька його друзів і померли (можливо, загинули на війні), та він знову сидить і пліткує з тими, хто лишився, біля пабу, де вони звикли теревенити разом. Назва пабу, можливо, і змінилася, але життя цих простих селян багато в чому залишилося таким самим, як і раніше.
Rest in peace Ван Вінкль. Так, так, саме до цього і відсилає нас ім’я Ріп – Ірвінг натякає, що цей персонаж ніби давно віджиле минуле, якому вже немає місця в теперішньому, його треба лишити в спокої і не чіпати.
Знак питання
- Як би змінилась історія, якби Ікабод отримав дівчину?
- Ви вірите оповідачу?
- Якби ми не знали як виглядає Ікабод – ми б так само до нього ставились?
- Ікабод – некрутий антигерой (некрасивий, грішник, боягуз). Чому його зробили таким?
- У чому важливість для історії персонажів дітей Ріпа ван Вінкля?
- У чому сенс сна Ріпа? Чому саме 20 років?
Про автора
Вашингтон Ірвінг (1783 – 1859) – американський письменник і дипломат, якого вважають батьком-засновником американської літератури. Молодший з 11 дітей у родині заможного купця Ірвінг народився через тиждень після закінчення американської революції, у Нью-Йорку, на Манхеттені. Він був названий на честь Джорджа Вашингтона – і у 6 років познайомився з ним особисто під час інавгурації. Джордж благословив Ірвінга, а той намалював акварельний малюнок про цю зустріч, який все життя висів у нього вдома.
Коли почалась епідемія лихоманки батьки відіслали його до невеликого датського поселення Террітаун (місцевість Сліперс Хейвен) до його друга, де він познайомився з голландськими звичаями і історіями про привидів (у 1996 містечко перейменувалось на Сонну Балку).
Його брати стали успішними торговцями і заохочували Ірвінга писати, підтримуючи фінансово. Його першим великим твором була “Історія Нью-Йорка від прадавніх часів до кінця голландської династії” під псевдонімом Дітріх Нікербокер (слово Нікербокер можна часто почути у Нью-Йорку – так називається купа всього, а головне – баскетбольна команда – Нікс – скорочено від Нікербокерс; твір став таким популярним, що самі нью-йоркці почали називати себе нікербокерами). У цьому сатиричному творі він висміював пихатих містян, та називав Нью-Йорк Готем (“козлине село”), і ця назва також прижилась, як “нікнейм” міста.
Перед її публікацією Ірвінг влаштував містифікацію, розмістивши в нью-йоркських газетах серію оголошень про зникнення Дітріха Нікербокера, голландського історика, який нібито зник зі свого готелю в Нью-Йорку. І нібито Нікербокер не заплатив за номер в готелі, тому власник готелю з допомогою Ірвінга публікує його твір, який він залишив у номері. Деякі нью-йоркські чиновники були стурбовані зникненням історика, і запропонували винагороду за його безпечне повернення.
Ірвінг вивчав юриспруденцію, але не робив успіхів. За легендою його єдиною справою (і то, яка не дійшла до суду) – був захист його друга віце-президента Штатів – Аарона Барра, який вбив на дуелі Александра Гамільтона (та насправді він просто був журналістом, який висвітлював цю історію у “Морнінг Кронікл”).
Під час навчання Ірвінг познайомився з донькою свого вчителя. І після років спілкування, коли вона подорослішала, вони вирішили одружитись. Батькові він подобався і той погодився на шлюб, однак наполягав, що Ірвінг має заробляти достатньо сам, аби забезпечити сім’ю. Коли вони були заручені, і він мав видати свою Історію Нью-Йорка, Матильда Хофман (наречена) захворіла на туберкульоз і померла за 2 місяці. Їй було 17 років. Одразу після цього вийшла “Історія”, яка принесла Ірвінгу неймовірну популярність і солідний гонорар.
Після “Історії” Ірвінг став редактором журналу і писав біографії героїв флоту. Згодом він виїхав до Англії, щоб врятувати сімейну торговельну компанію. Він залишався в Європі протягом наступних 17 років. Ірвінг намагався фінансово врятувати сімейну фірму, але врешті-решт був змушений оголосити про банкрутство. Тоді ж він потоваришував із Вальтером Скоттом.
Ірвінг написав оповідання “Ріп Ван Вінкль” за одну ніч, перебуваючи зі своєю сестрою та її чоловіком у Бірмінгемі. Брат Ірвінга влаштував його на посаду головного клерка Військово-морського флоту Сполучених Штатів (заочно) і закликав повернутися додому, однак Вашингтон відхилив пропозицію, вирішивши залишитися в Англії, щоб продовжити письменницьку кар’єру.
Ірвінг надіслав іншому братові в Нью-Йорк збірку оповідань і попросив опублікувати під назвою “Книга ескізів Джеффрі Крейона, джентльмена”. Серед них були “Ріп” і “Легенда” і вони мали величезний успіх. Ірвінга почали піратити – у Англії його твори передруковувались у газетах без дозволу, що було законною практикою, оскільки в той час не існувало міжнародного закону про авторське право. Щоб запобігти подальшому піратству в Британії, Ірвінг заплатив, щоб збірка була офіційно опублікована у Лондоні.
Ірвінг звернувся до Вальтера Скотта з проханням допомогти знайти більш авторитетного видавця. Відтоді Ірвінг публікуватиметься одночасно у Сполучених Штатах і Великій Британії, щоб захистити свої авторські права.
Репутація Ірвінга стрімко зросла, і протягом наступних двох років він вів активне громадське життя в Парижі та Великій Британії, де його часто називали літературною аномалією: вискочка-американець, який наважився добре писати англійською. Ірвінг провів кілька років у подорожах Європою в пошуках нового матеріалу, багато читаючи голландські та німецькі народні казки. Він працював повільно, страждаючи від письменницької кризи та пригнічений смертю брата Вільяма. Нова книга “Брейсбрідж-холл, або Гумористи, попурі” була добре прийнята читачами та критиками, і це зміцнило його репутацію серед європейських читачів.
Все ще борючись із письменницьким блоком, Ірвінг поїхав до Німеччини, оселившись у Дрездені взимку 1822 року, де він зачарував королівську родину, а потім до Парижа і працював над перекладами французьких п’єс для англійської сцени.
Опублікував збірку есеїв “Оповідання мандрівника”, включно з оповіданням “Диявол і Том Вокер” яку вважав найкращою збіркою. Але критики розгромили збірку, хоча вона добре продавалась, “Нью-Йорк Міррор” оголосила Ірвінга “переоціненим”. Ображений і пригнічений прийомом книги, Ірвінг на запрошення друга, посла в Іспанії, приїхав у Мадрид, де написав “Історію життя і подорожей Христофора Колумба”. Книга стала популярною як у Сполучених Штатах, так і в Європі, і до кінця століття витримала 175 видань. Це був перший проект Ірвінга, опублікований з його власним ім’ям.
Завдяки зв’язкам його призначили на посаду секретаря американського представництва в Лондоні. За рік Ірвінг подає у відставку, щоб зосередитися на письменницькій діяльності.
Ірвінг прибув до Нью-Йорка у 1832 році, після 17 років життя за кордоном. У 1835 році Ірвінг придбав занедбаний котедж і прилеглу до нього набережну в Таррітауні (де він ховався від лихоманки у підлітковому віці), яку він назвав “Сонячна сторона”. Протягом наступних 20 років він потребував постійного ремонту та реконструкції, витрати постійно зростали, тому він неохоче погодився стати постійним автором журналу “The Knickerbocker” у 1839 році, пишучи нові есеї та оповідання. До нього регулярно зверталися молоді автори-початківці за порадою чи підтримкою, зокрема Едгар Аллан По, який просив Ірвінга прорецензувати “Падіння дому Ашерів”.
Він також почав дружнє листування з Чарльзом Діккенсом і приймав Діккенса та його дружину в Саннісайді під час американського турне Діккенса в 1842 році.
Президент Джон Тайлер призначив Ірвінга міністром у справах Іспанії, після схвалення його кандидатури державним секретарем Деніелом Вебстером (до речі, Вебстер став пізніше літературним персонажем – американським варіантом Фауста).
Після кількох років в Іспанії Ірвінг повернувся в Саннісайд, почав публікувати біографію свого тезки Джорджа Вашингтона у пяти томах, яка, як він очікував, стане його шедевром.
Він дружив з двома президентами США. Помер від серцевого нападу в 76 років вдома. За легендою його останні слова були “Що ж, я маю постелити постіль ще на одну ніч, коли це нареті скінчиться?”. Похований на кладовищі “Сонна Балка”. Ірвінг ніколи не одружувався і коли він помер, у його особистих речах знайшли шкатулку з портретом Матильди, її листом, і локоном волосся – він 50 років возив їх із собою в усі подорожі.
Ірвінг був першим письменником американцем, який став відомим у Європі – його популяризували Натаніель Готорн, Чарльз Діккенс, Герман Мелвіль, Лорд Байрон, Мері Шеллі (яка була в нього закохана), Вальтер Скотт. Вплив Ірвінга на По – важко переоцінити. Ірвінг вважав, що письменництво має стати такою ж професією як всі інші, і був адвокатом авторського права.
Вашингтон Ірвінг вважається першим американським автором, який заробив собі на життя письменництвом, одним з найбільших промоутерів американської літератури, батьком-засновником американської літератури (американський варіант Котляревського!), і найбільшим супортером американських письменників.
Один із найвагоміших внесків Ірвінга в американську культуру полягає в тому, як американці святкують Різдво. У свою “Історію Нью-Йорка” 1812 року він вставив сновидіння зі Святим Миколаєм, який ширяє над верхівками дерев у летючому візку. Ірвінг зобразив ідеалізоване святкування Різдва у старовинному англійському маєтку, що відтворювало англійські різдвяні святкування, які він бачив під час перебування в Англії, що спонукало заможних американців і собі перейняти традицію.
Село Дірман, штат Нью-Йорк, змінило свою назву на “Ірвінгтон” у 1854 році (ще за життя Ірвінга) на честь Ірвінга, який жив у сусідньому Саннісайді, місто Нікербокер, штат Техас, було засноване двома племінниками Ірвінга, які назвали його на честь літературного псевдоніма свого дядька, місто Ірвінг, штат Техас також назване на честь Вашингтона Ірвінга.
Крім “Балки” та “Ріпа” радимо “Історію Нью-Йорка Дітріха Нікербокера”, “Скетчбук Джефрі Крайона”, “Подорожні історії”.
P.S. Якщо вам подобаються таємничі та похмурі історії, радимо почитати наші огляди зі спойлерами на “Дивний випадок Доктора Джекілла та містера Гайда” Стівенсона та “Ми завжди жили у замку” Ширлі Джексон.
Якщо захочете нас підтримати або підписатись на наші мережі – вам сюди:
❤️ https://donatello.to/cedra
❤️ https://www.patreon.com/cedra
❤️ https://send.monobank.ua/jar/7XhJmjGw9j
Наші мережі 👇
❤️ Instagram: https://www.instagram.com/cedra_journal/
🌻 Youtube: https://www.youtube.com/@CedraBlog
⭐️ Telegram: https://t.me/cedra_journal
🔥 TikTok: https://www.tiktok.com/@cedra.journal
⚡️ Facebook: https://m.facebook.com/cedra.journal/
